Читати книгу - "Оформляндія або Прогулянка в Зону"

I коли через три години, через п'ять кiлометрiв снiгу i холодного жаху вони на власні очі переконалися, що вiдстiйник перетворився на абсолютно чисте поле без розсипiв патронних лєнт i агрессiв-стайлу совiет юнiон мiлiтарi, Самуель почав жлуктити кампарi з такою швидкiстю, що менi стало страшно за його здатнiсть ходити. Пуебльо.

I найгiрше з усього те, що єдиний вихiд — село Рассоха, безальтернативний i жалюгiдний. Найгiрше, що взагалi можна побачити в Зонi. У того села взагалi дурна слава. Сюди потрапляють з немочi i вiдчаю пiсля блукання у заплутаних структурах ковшилiвських каналiв новачки, якi не ризикнули йти через село на мiлiцейський патруль. Сюди добрiдають з вiдчаю тi, хто ризикнув залазити в Зону бiля села Орджонiкiдзе i попер через урочище зi зловiсною назвою Топкий мох. Тодi було плюс тридцять п'ять i рюкзак був теж на тридцять п'ять кiло. I я двiчi провалювався по шию в болото, пер iз годину по пояс у рясцi i п'явках, а тижневий запас антимоскiтки випшикав години за три.

По груди в снiгу в —28o? За сiм годин вiд Прип'ятi до колючого дроту без зупинки? Спати у полiетиленовому мiшку на голому бетонi в —4o? Фiгня. Рассоха в сорок шiсть разiв гiрша.

У хатах навiть пiдлоги огиднi: старi дошки повидирали на будматерiали i треба постаратися знайти мiсце, аби бухнутися в спальник, жухнути блискавкою i захропти. Всi села бiля колючого дроту мiсцевi розмародерили iз завзяттям торезiвських пацанiв, якi люто розтягували уламки збитого боїнга на брухтоприйомки: туша, мамонт, здобич, таке.

Якщо бiльшiсть хат Чорнобильщини нагадують домiвку любителя антикварiату, у якого в кiмнатi йобнула фугаска, то Рассоха схожа на потьомiнське село, в якому радувати око здатнi тiльки фасади. Всерединi — твереза i похмура дiйснiсть. Я давно пропонував знести все це, а землю засипати сiллю, аби на цьому проклятому мiсцi люди бiльше нiколи не селились. У моїх iспанцiв тепер травма, жахливий спогад про Зону: Антарктиду похмiлля i дестрою.

Звiсно, село їм не сподобалось. I звiсно, ми повернули назад: вони втомилися i нiчого бiльше не хочуть. Тiльки кампарi. З жалем i спiвчуттям всю важку i заметену дорогу назад допитують мене Адрiан i Самуель: чому зник вiдстiйник? А я все колупаю мiзки Санi, аби вiн правильно донiс до громадян європейцiв iдiоми «порiзали к хуям», «чорняк» i «зачотна мародьорочка».

I менi настiльки добре вiд розумiння того, що скоро нам сидiти в теплому салонi «лендкрузера» i все це пекельне, холодне шестя закiнчиться, що я валю кампарi зi швидкiстю звуку i останнє, що пам'ятаю перед вiдключкою на задньому сидiннi — це Самюель, який бурмоче «пуебльо» i запускає криваво-червону кампарiвську лєнту на стерильно-бiлий снiг.

***

Iспанцi все жалiлися на попиляний вiдстiйник. Уплiтали борщ iз пампушками, пускали слину на довжелезнi лави БТР-iв з фоток десятирiчної давнини, коли Раcсоха ще була о'кей. Коли охорона могла стрельнути попереджувальний. Коли там вирувало життя i вереницi чорметiв тяглися в прийомку села Потоки.

Лишилася Буряковка: п'ятачок завбiльшки з футбольне поле, заставлений вантажiвками, уламками гвинтокрилiв i решти колишньої величi. М'ясозамiнник життя i жалюгiдна пародiя на втрачене.

Але i Буряковка повторить долю Рассохи: вже розставили балони для рiзки металiсти, вже налаштувалися пиляти i тягають голови засмучених МАЗiв туди-сюди вiдстiйником. Пару рокiв i все: гудбай Буря, прощавай, я буду сумувати за тобою, солоденька. Я буду пригадувати тихо-шепотом всi пиятики в каркасах автобусiв пiд проливними дощами. Пам'ятатиму всi любощi дiвчат, якi так просили мене зводити їх у цю кляту Зону, не забуду, як валявся на даху автобусу i втичив на зорi в одну з тих рiдких липневих ночей, коли у смугах помiрного клiмату можна спокiйно спати в футболцi i не прокинутись о четвертiй ранку вiд яйцемерзлої дубачини. Я пам'ятатиму всiх собак, якi ганяли мене, всi подряпини вiд iржавої колючки, крiзь яку протискався в останнiй момент i чимдуж тiкав у бiк хвойного лiсу. Пам'ятатиму всi цi похмурi уламки авiацiї i неймовiрнi луноходи лiквiдацiї. Вони сплять. Тут останнiй притулок металевого щастя, останнiй клондайк, який ось-ось впаде пiд тиском демонтацiй, пiд тиском планiв i норм по заготiвлi чорметiв на наступну п'ятирiчку.

Жаль, що так. Коли я куплю собi кокаїнову гору i кататимуся з неї на сноубордi, тодi i «Буряковку» цю викуплю, i всю технiку з неї розставлю у Прип'ятi. Для антуражу.

Але не Буряковка i не Рассоха символiзують Чорнобильщину. У Зони є символ i чудова фактура — гiгантськi мачти Чорнобилю-2. Скоро пiдприємливi комерсанти друкуватимуть на 3D принтерах маленькi антенки i люди вiшатимуть їх в салони автівок замiсть ароматичних ялинок. Як Ейфелеву вежу.

Потрiбен новий символ: трубу ж розiбрали. I найстрашнiше, що новим символом зони може стати новий Саркофаг — огидний, гiгантський гараж, i менi погано вiд думки, що через рокiв десять пiдросте поколiння, для якого цей несмак символiзуватиме аварiю.

Це буде, коли всi села остаточно прийдуть у стан повного дестрою. Коли не можна буде знайти цiлих вiкон, коли зникнуть всi меблi, коли останнiй стiлець буде спалений нелегалами у ще одну холодну зиму. Тодi вже не знайдеш хорошої хати на вписку i всi будуть топати в остаточно роздестроєну Прип'ять, аби вечорами ганяти чаї мiцних напоїв на дахах, на тлi нового саркофагу: тiєї аркоподiбної блювоти. Вiн менi нав'язливо нагадує про бiодизайн початку столiття i концепт-арти студентiв-архiтекторiв на тему еко-мiст далекого майбутнього. Будувати таке в Зонi огиднiше, нiж знести iсторичний квартал в центрi мiста i натицяти там скляних висоток.

***

Вже в Києвi, коли ми вiдходили вiд кампарi, вони пропонували пiти в гостi до мародерiв. Я сам рекламував, розказував, що якось бiг додому i серед морокiв нiчної Прип'ятi зустрiв мародера: той був привiтний. Як тут будеш непривiтним, коли нас троє — а ти сам. Чувак з налобником i рацiєю — централiзований розпил, але без пропуску. Ми тодi палили його цигарки i травили байки про спокiй i смерть, про метали кольоровi i чорнi, про запали i погонi, про життя. I вiн усе згадував, як стояв внизу i складав ванни, а поряд гуляла мажорна амстердамська туристка з дзеркалкою. I як його поперло, коли напарник швиргонув ванну, а вона попала на асфальт i розлетiлася на друзки. Тепер у Нiдерландах є людина, яка Зону не забуде нiколи.

Навряд цих мачо торкне iдея ванного катарсису. Скорiше буде так, як минулого разу, коли йдеш собi нормальною компанiєю в Прип'ять i знаєш цих пiдарiв з Янова вже пару