Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

Я вже починаю казати: «Я не хочу йти», — але так і не можу цього сказати.

Тогошо БАХ! І звучить найгучніший звук, який я чув у Прентісстауні, ніби шось вибухло просто над нами, просто в небі.

І це може бути тільки з нашої ферми.

Бен швидко відпускає мене. Він нічо не каже, але його Шум кричить Кілліан, і це неможливо не чути.

— Я вертаюся з тобою, — кажу я. — Поможу тобі битися.

— Ні! — кричить Бен. — Тобі треба забиратися. Пообіцяй мені. Йди болотами геть звідси!

Секунду я нічого не кажу.

— Пообіцяй мені, — знову каже Бен, цього разу вимагаючи.

— Обіцяй! — гавкає Манчі, і навіть у його гавканні чути страх.

— Обіцяю, — кажу я.

Бен заводить руку за спину і шось відстібає. Секунду чи дві вовтузиться, поки воно нарешті не відкріпляється остаточно. Він передає його мені. Це його мисливчий ніж, односічний і великий, з кістяною ручкою і зазубреним лезом, яке може розрізати, певно, всьо на світі, це ніж, який я надіявся получити на деньнародження, коли стану чоловіком. Він досі у футлярі, так шо я можу одягнути його на себе.

— Візьми, — каже він. — Візьми його з собою на болото. Може знадобитися.

— Я раньше не бився зі спеклами, Бене.

Він досі простягує мені ножа, такшо я його беру.

І знову чується БАХ із ферми. Бен оглядається на неї, тоді знов дивиться на мене.

— Йди. Спускайся за річкою до болота і далі йди через болота. Біжи так швидко, як лише можеш, і краще тобі, бляха, не озиратися, Тодде Г’юїтте, — він бере мене за руку і міцно її стискає. — Якшо я зможу тебе знайти, то знайду, клянуся, — каже він. — Але ти не зупиняйся, Тодде. Дотримуйся обіцянки.

То це воно. Це прощання. Прощання, якого я не хотів.

— Бене…

— Йди! — кричить він і біжить геть, тільки раз на бігу озирнувшись, і знову кидається назад до ферми, назад до того, шо відбувається в кінці світу.

6. Ніж переді мною

— Давай, Манчі, — кажу я, переходячи на біг, хотя все моє єство хоче піти за Беном, котрий зараз біжить через поля в другому керунку, як він і казав, аби запутати тих, хто буде йти на Шум.

Я на секунду зупиняюся, коли чую кілька меньших бахкань з боку хати, тобто я певно чую вистріли з рушниці, і я думаю про ту рушницю, яку Кілліан забрав у пана Прентісса-молоччого, і всі ті рушниці, які сховані десь у мера Прентісса і його хлопців, і ще про пару в нас удома, бій особливо довго не триватиме, такшо я тепер дивуюся, шо то могли бути за більші бахкання, і розумію, шо то, певно, Кілліан продував генератори аби запутати людей і зробити всіхній Шум такий голосний, шоб вони взагалі не чули мого.

І це всьо лише для того аби я міг утекти.

— Давай, Манчі, — знову кажу я, і ми біжимо останніх пару метрів до річки. Тоді звертаєм направо і йдемо вниз за течією, не підходячи до заростів на самому березі.

Заростів, у яких живуть крокли.

Я дістаю ножа з піхов і стискаю його в руці, а ми біжимо далі, швидко.

— Шо таке, Тодде? — постійно гавкає Манчі.

— Не знаю, Манчі. Заткнися, шоби я міг подумати.

Рюкзак на бігу б’ється об мою спину, але ми всеодно біжимо з усіх сил, пробиваючись крізь зарості та перескакуючи через повалені колоди.

Я вернуся. Так і зроблю. Я вернуся. Вони казали, я буду знати, шо робити, і тепер я знаю. Я піду на болото і вб’ю спекла, якшо зможу, а тоді вернуся на поміч Кілліану і Бену, і тоді ми всі разом заберемося в те інше місце, про яке говорив Бен.

Ага, так я і зроблю.

— Обіцяв, Тодде, — каже Манчі стривожено, бо стежка, якою ми біжимо, підходить всьо блище до заростів.

— Заткнися, — кажу я. — Я обіцяв іти далі, але може для того, шоб іти далі, спочатку треба піти назад.

— Тодде? — каже Манчі, і я в це також не вірю.

Ми вже відійшли так далеко, шо з ферми нічо не чути, а річка трохи завертає на схід, перед тим як влитися в болото, такшо за течією ми відходимо і від міста так само, а за хвилину ми біжимо далі, і вже нема нічого, тільки мій Шум, і Шум Манчі, і шум швидкої ріки, достатньо гучний, аби заглушити Шум голодного крокла. Бен каже, шо це «іволюція», але каже не думати про таке при Аароні.

Я тяжко дихаю, а Манчі сопе, ніби зара’’ простягне лапи, але ми не зупиняємся. Сонце починає сідати, але ще світло — як хочете знати, так світло, шо сховатися ніде не вийде. Земля рівнішає, і ми спукаємся до рівня річки, яка повільно перетворюється в болото. Все стає болотистішим і сповільнює нас. І зарості густішають, нічо не поробиш.

— Слухай кроклів, — кажу я до Манчі. — І слухай уважно.

Тогошо тута вода річки сповільняється, і як-шо тримати свій Шум досить тихим, то можна їх почути. Земля стала ще вологіша. Ми ледве йдемо прогулочним темпом, пробираючись крізь болото. Я тісніше стискаю ніж, який тримаю перед собою.

— Тодде? — каже Манчі.

— Ти їх чуєш? — шепочу я, пробуючи пильнувати, куда стаю, пильнувати зарості і пильнувати Манчі, і все одночасно.

— Крокли, Тодде, — каже Манчі так тихо, як він тільки може гавкати.

Я зупиняюсь і уважно слухаю.

А там, у заростях, не в однім місці, а багато де, я їх чую. М, ясо, кажуть вони.

М, ясо, і жерти, і зуби.

— Гівно, — кажу я.

— Крокли, — знову каже Манчі.

— Ходи, — кажу я, і ми далі брьохаємо вперед, бо ми вже в багні.

Мої капці з кожним кроком провалюються, їх заливає вода, а йти можна хіба через зарості. Ми йдем, а я починаю махати ножем, пробуючи зрізати бадилля перед собою.

Я дивлюся вперед і бачу, куда ми йдемо, вверх і вправо. Ми пройшли містечко і зараз у тому місці, де луки спускаються від школи і вливаються в болото, і якшо ми тута пройдемо через болоття, то вийдем на тверду землю і попадемо на стежки, які ведуть у гущ боліт.

Я шо, реально востанє був тута ще сьогодні зранку?

— Швичче, Манчі, — кажу я. — Майже прийшли.

М'ясо, і жерти, і зуби, і я клянуся, шо вони все блище.

— Швичче!

М'ясо.

— Тодде?

Я пробиваюся через зарості, витягую ногу з багна, і м'ясо, і жерти, і ЗУБИ.

А тоді я чую песику-шибенику…

І я знаю, шо всьо, кранти.

— Біжи! — кричу я.

І ми біжимо, і Манчі злякано дзявкає, і переганяє мене, але я бачу, як крокл гарчить у заростях просто перед ним, і стрибає на нього, але Манчі такий наляканий, шо стрибає навіть вище, вище, ніж він уміє стрибати, і зуби крокла клацають у порожнім повітрі, і він приземляється, плюскає просто біля мене, його це капець вибісило, і я чую, як його Шум шипить хлопчику-шибенику, і я біжу, і він стрибає на мене, і я навіть не думаю, я повертаюся, і піднімаю вверх,