Читати книгу - "Поцілуй Першим, Ольга Манілова"

У "конференц-залі" Будинку Культури встановили кондиціонери нашвидкуруч, але щось від спеки вони не рятують.

По третьому колу проходимося по пункту 2.1.2.3.

Це камінь спотикання, тому що Кулаков будувати новий дитячий заклад у разі виникнення тріщин не хоче.

Він збирається його побудувати тільки, якщо приміщення опиниться на межі руйнування.

Тобто, коли вже стане надто пізно.

І в нього є ґрунтовні підстави для захисту своєї поправки.

Як і для пропавки в пункті 1.5.1.

Як і для поправки в пункті 3.1.

Які Кулак зараз озвучує беззаперечно впевненим тоном.

Мер киває. Єгор задумливо перечитує кодекс. Віддані добермани в костюмах важливо підтакують.

Я ледь чутно зітхаю, ретельно контролюючи все, що видаю.

Бо Василь Кулаков мене обдурив.

Він ніякий не тупий у юридичних питаннях. І тямки в нього вистачає на двох.

Біс зробив вигляд, що невіглас, щоб я гірше підготувалася.

Зараз моє переконання в його невігластві здається сміховинним. Ця людина заволоділа безпосередньо чвертю столиці. Найкращою чвертю. У нього був час навчитися що і як працює в таких справах.

Це я — дурепа, що зробила висновки після коментарів в якомусь неправосильному документі.

Повторюю свої аргументи після його ретельно систематизованої промови. Хоча буква закону, швидше, на його боці, ніж на захисті етичної справедливості.

Мені просто потрібно вклинити мою умову в інший розділ обхідним шляхом. Для цього потрібно було підготуватися.

А що зробила я? Правильно, сиділа гризла нігті в номері, обдумуючи кожну секунду нашої останньої зустрічі.

Так, той спогад відставити вбік — назавжди.

Від пункту 2.1.2.3 я не відступаюся, хоча формально він переміг. І він очікує на моє буксування, бо він якраз таки підготувався.

Тепер біс переключає увагу на розділ 5, щоб приспати мою пильність, та й настороженість Єгора.

Після того, що сталося на парковці, поглядами ми з Кулаком більше не зустрічаємося. З боку, напевно, виглядає як цирк-шапіто.

Поки добермани співають дифірамби своєму босові, гортаю стрічку новин.

Помітивши прізвище Загродського, намагаюся втримати та зберегти обличчя. Хоча кров крижаніє. Стільки часу минуло — але все одно крижаніє і холоне в жилах. Як же огидно. І від нього, і від власного боягузтва.

Загродський, виявляється, повернувся з Саудівської Аравії і знову на коні. Відкладаю телефон убік.

Не факт, що він натрапить на мене в одному місті. Тим паче, я переїду туди, де такі мажори не ходять. Але все одно — це близько. Коли він жив на Близькому Сході, я почувалася в безпеці. Найголовніше, завжди перебувати в людних місцях. Він не посміє...

Піднімаю телефон знову. До горла гіркота надходить від страху. Господи, скільки років минуло, а я все одно не зумію дати йому відсіч…

— ... там?

Усвідомлюю, що всі присутні глядять на мене. А говорить Кулаков, звертаючись прямо до мене. І нарешті дивлячись в очі.

Відчуття, як екскурс у минуле, — на шкільний урок, де готова під землю провалитися перед публічним зверненням. Нагадую собі, що мені двадцять вісім і я чудово виступаю перед людьми.

— Я пропустила щось, — усміхаюся, але рух мого тіла виходить нервовим.

Від Кулака я вже розгублений погляд відвела, але змушена повернутися, бо заговорює знову він.

— Що там таке?

І він киває на мій телефон.

Так, я реально щось пропустила. Обводжу інших поглядом, але ніхто не кидається пояснювати. Вони всі нібито вбік дивляться.

— Що в телефоні там? — повторює він безбарвно, але вимогливо.

Сторопівши від безцеремонної наполегливості, я мимоволі притискаю телефон до себе.

Йому, начебто, ніхто не пояснив, наскільки невиховано й недоречно перти танком із такими запитаннями. Ще й на всю кімнату.

Відчуваю сором, згадуючи, що... по суті, напевно, нікому було йому пояснити.

— Нічого, — волосся спадає на обличчя і я поправляю його. — Відволіклася на заголовок. Так що там із парканом на кордоні?

Він зволікає, але явно не з приводу паркану. Обмірковує, як ще запитати.

— Нормально там усе?

— Де? — практично запинаюся я, але це, слава богу, непомітно.

Кулак знову киває на мій смартфон.

— Нормально все, — тараторю.

І він знає, що я брешу. Застиглим поглядом вивчає моє обличчя. Мер прочищає горло, але кого це хвилює.

Надто різко смикаюся, коли виявляю, що праворуч до мене непомітно підійшов один із доберманів із роздруківкою. Приймаю листки з вдячністю.

— Ходи обережно, — наказує йому Кулаков.

І переводить увагу знову на мене, і дивиться то в обличчя, то на мій телефон.

— Довго читала, як для просто заголовка, — зауважує він.

Я не знаходжу, що відповісти, і після цього Кулак очима переслідує мене всю зустріч, що залишилася.

"Конференц-зал" покидаю наче вичавленою, як лимон. Добермани в костюмах там уже шампанське мабуть готують.

Нічого, вночі зберуся з силами і зміню тактику. Сьогодні я просто втомилася — і усе це минеться.

Кулак не втрачає можливості дотиснути мій день прикростями. З'ясовується, що його столична Величність не тільки оселилася в Готелі, а й живе зі мною на одному поверсі.

Виявляю це емпірично, бо власні номери ми відкриваємо ключами одночасно.

У мене ледь не вилітає телефон з руки, і біс обертається на шум. Я блокую екран, але поглядом встигаю вихопити фотографію Загродського на незакритій сторінці браузера.

Я досадно видихаю.

— То що там? — напівголосно Кулак починає знову.

Можна хоч зараз розсміятися, але це хай йому хрін зовсім несмішно.

Ось що значить інстинкти акули. Відчув пущену кров. Змушена визнати — це вищий клас. Просто з повітря він надибав моє найслабше місце.

— Прочитала неприємну новину, — кидаю йому кістку. Заслужив.

Ляскаю дверима до того, як Кулаков встигає відповісти.