Читати книгу - "(не) ідеальний чоловік, Катерина Орєхова"

Минуло два місяці. Я постійно прогулювала свої пари, щоби прийти до брата і посидіти на лекції в Олександрівського. Попри те, що Костя підходив до нього практично після кожного заняття, а я йшла за ним хвостиком, Роман на мене ніяк не реагував. Зазвичай, я просто вшановувалась легким рухом голови на знак привітання.

Мені треба викинути Романа Олександровича Олександрівського зі своєї голови. Цілком очевидно, що я йому не сподобалася. Він би вже якось проявився, якби було навпаки. То навіщо я знущаюся з себе?

Раціональна частина мого мозку взяла гору. Він буквально кричав мені, що я не потрібна Роману. Прийняти це було важко, але потрібно.

Сьогодні субота, але я не піду на пару до брата та Романа Олександровича. І на свою пару теж не піду. Поїду я краще додому і приготую братам щось смачненьке, бо вони скоро будуть одним фастфудом харчуватися.

Всю дорогу до дому я переконувала себе, що мені не потрібен Роман Олександрович. Здається, у мене почало виходити викинути його з голови. Принаймні, мені так здавалося, поки не прийшов брат.

***

Я почула як відчинилися вхідні двері. З полегшення подумала, що нарешті прийшов Костя і можна буде відірватися від роботи з чистою совістю.

— Кость, це ти?

— Ні, це маніяк-вбивця, який приніс торт до чаю, — засміявся брат у передпокої.

Жарт про маніяка-вбивцю був із дитинства, коли ми збиралися всією родиною біля телевізора і дивилися всі разом детективи. А вночі брат мене лякав, розповідаючи про те, що ми живемо на першому поверсі, тому залізти до нас у квартиру простіше простого.

Згадавши наші дитячі розваги, я одразу ж розслабилася та посміхнулася. Костя явно був у гарному настрої.

— Сподіваюся, що торт шоколадний, бо інакше, я не годуватиму маніяка-вбивцю вечерею, а одразу перейду до криків і метання ножів, — підтримала я наш жартівливий діалог.

Костя розсміявся і я почула, як знімає взуття в передпокої:

— Як минув твій день, принцеса? Чи отримала чергову п'ятірку?

— Звичайно, — відповіла я Кості, абсолютно бездумно крутячи в руках чашку з чаєм, який вже охолов. — А як твій день пройшов? Ти виглядаєш задоволеним. Звабив чергову дівчину?

— Не вгадала, принцеса, — засміявся брат, і я розслабилася, побачивши, як його вираз обличчя змінюється і він розпливається в посмішці. — Краще, набагато краще. Пам'ятаєш мого викладача Романа Олександровича? — Дочекавшись мого ствердного кивка, він продовжив: — Я розповідав тобі, що в нього з другом своя ІТ-контора і він іноді запрошує до себе на роботу студентів, яких вважає талановитими та перспективними. Так от він сьогодні мені запропонував вакансію!

Костя сяяв, як начищений самовар, а моє серце перестало битися. Я відчувала, що не можу вдихнути, повітря просто не хотіло потрапляти у легені. О Боже! Тільки я вирішила не думати про нього, викинути його з голови та, нарешті, зайнятися своїм життям, як Всесвіт знову нагадує мені про нього! Чому? Тепер же Костя мені весь час розповідатиме про нього, судячи з захопленого погляду, Роману Олександровичу вдалося виконати всі мрії дорослого хлопця!

Я знову спробувала вдихнути. Мені потрібно було щось відповісти Кості, порадіти за нього, але голова була абсолютно порожня і я не могла підібрати слів:

— Вау, — видихнула я, коли мовчати вже стало непристойно. — Костя, це так круто! Вітаю тебе!

— Так, я в захваті, — вигукнув брат, не помічаючи моєї затримки. — Рома сьогодні мені почав розповідати про продукт, який вони розробляють. Це так цікаво! І вони вже добре просунулися, заробляю непогані гроші та працюють лише з Америкою та Європою. Мені Рома сьогодні показував архітектуру програми, яку він сам розробив, і це так розрив!

Я знову замислилась, хоча Кості був не дуже потрібний співрозмовник. Він уже сів на свого улюбленого коника і міг понад годин без зупинки розмовляти про код та архітектуру додатків.

Отже, Роман Олександрович оцінив навички мого брата у програмуванні, захотів працювати з ним, взяв у свою команду. Очевидно, що я тепер чутиму про його викладача занадто часто. Чорт!