Читати книгу - "Життя Степана Бандери: тероризм, фашизм, геноцид, культ, Гжегож Россолінськи-Лібі"

Адвокат Мір, діючи від імені Дарини Ребет, звернувся з проханням про пом’якшення вироку. Він підкреслив: пані Ребет не тримає зла на підсудного, а вважає, що відповідальність за вбивство Лева Ребета покладено на КПРС[1783]. Дарина Ребет виступила з аналогічною заявою[1784]. Наталя Бандера, яка взяла слово від імені своєї матері, наголосила: «Майже вся родина мого покійного батька і моєї матері загинула з рук ворогів». Вона розповіла про свої особисті страждання і страждання своєї родини, відзначивши, що що її батько «був глибоко віруючою людиною» і «загинув за Бога та незалежну вільну Україну — за свободу всього світу»[1785]. На прохання родини Бандери на суді виступив американський політик Чарльз Дж. Керстен. Він рекомендував судді притягнути до відповідальності радянський уряд, підкресливши, що так бажає Ярослава Бандера[1786]. Адвокат дружини Бандери Ярослав Падох, згадавши ім’я Бога, заявив, що «смерть Бандери і Ребета і цей грандіозний процес Верховного суду Німеччини… допоможуть українському народові і всім іншим волелюбним народам здобути перемогу в їхній затяжній боротьбі проти насильства»[1787].

Адвокат Сташинського, доктор Гельмут Зайдель, стверджував, що «підсудний не є виконавцем злочину, а є лише помічником злочинця», і що «він був лише інструментом КДБ»[1788]. Судця Генріх Яґуш погодився з цим поясненням. Він заявив, що «підсудний, хоча й здійснив акти вбивств власноруч, але в обох випадках [Ребета і Бандери] був не вбивцею, а лише інструментом, помічником». Суд узяв до уваги, що підсудний визнав свою провину і шкодує про скоєне, тому Сташинського засудили лише до 8 років позбавлення волі (в термін було враховано час, проведений у тюрмі)[1789].

У рішенні трибуналу йшлося про те, що справжнім убивцею був не Сташинський, а його керівництво. Суд згадав прізвища Шелепіна і Хрущова, але не висунув їм персонального обвинувачення. Трибунал виніс Сташинському м’який вирок, тому що вважав його лише гвинтиком тоталітарної радянської системи. Судовий процес, таким чином, набув політичного забарвлення; його основними відповідачами, незважаючи на те, що цих людей не викликали до суду, стали радянські лідери, а не Сташинський. Суддя Яґуш — в дусі риторики «холодної війни» — порівняв СРСР з нацистською Німеччиною, а Сташинського — з Адольфом Айхманом, суд над яким відбувався в Єрусалимі майже водночас[1790]. Риторика Яґуша і вирок суду свідчать про те, що на судовий процес великою мірою вплинула атмосфера «холодної війни». 1963 р. Інґе Поль і захисник Сташинського Зайдель подали клопотання про пом’якшення вироку та про дострокове звільнення[1791]. 31 грудня 1966р., після відбуття двох третин терміну покарання, Сташинського звільнили[1792]. Стосунки Богдана та Інґе не витримали цих потрясінь: вона з ним розлучилася[1793].

У вбивствах Ребета і Бандери брали участь співробітники КДБ, які знаходилися в Москві, Києві і Східному Берліні; керував ними голова КДБ Шелепін (іл.201). На цей час неможливо з’ясувати, чи особисто Хрущов давав наказ про вбивство Бандери, оскільки поки що документи у цій справі залишаються засекреченими. Те саме стосується і документів щодо дезертирства Сташинського і його долі після суду. Втім, цілком ясно, що накази про виконання вбивств КДБ отримав від ЦК КПРС. Хрущов, перший секретар КПРС на час загибелі Ребета і Бандери, не приховував свого ставлення до антирадянських емігрантів: Бывают ситуации, когда органы безопасности вынуждены уничтожать лидеров контрреволюции в изгнании, — сказав він Фіделю Кастро в травні 1963 р.[1794]

Судовий вирок, який винесли Сташинському за вбивство Провідника, в ЗЧОУН вважали м’яким та сприйняли з розчаруванням. Стецько та інші діячі української діаспори не обминули скористатися судовим процесом як додатковим засобом у своїй антирадянській діяльності[1795]. Водночас пропагандистські прийоми, які ЗЧОУН застосовували під час та після процесу в Карлсруе, не занадто відрізнялися від дій ЦК КПРС. Так, 10 жовтня 1962р. ЗЧОУН організували прес-конференцію, на якій їх представники виступили зі спростуванням певних аспектів свідчень Сташинського. Зокрема, їх бентежила заява Сташинського про те, що в юності, яка припала Богдану на роки війни, він був свідком убивств поляків членами ОУН-УПА. Лідери ЗЧОУН заявили, що такі заяви не мають жодних підстав, що це тільки «фальшиве змальовування Сташинським боротьби українського підпілля проти поляків»[1796].

Висновок

Підсумки Другої світової поставили українських націоналістів перед необхідністю фальсифікувати історію, задля того щоб мати можливість залишитися в західних країнах і надалі боротися за незалежність України. Вибілювати своє минуле керівники ОУН і УПА розпочали ще наприкінці 1943 року, коли віддали наказ відібрати і знищити документи, які вказували на причетність цих організацій до погромів та інших форм етнічного насильства. У повоєнний час багато з того, що кидало тінь на їхній рух, оунівські емігранти почали заперечувати: це і участь ОУН і УПА в Голокості, і співпраця з нацистами, і етнічна чистка поляків, і фашизація руху, і плани зі створення фашистської колабораційної держави. Вони репрезентували ОУН і УПА як ідеалістичні й героїчні рухи антинімецького й антирадянського опору. Західні спецслужби були добре обізнані про ці злочини, але вони воліли закрити на це очі, оскільки були зацікавлені у співпраці з оунівськими структурами. Конкуренція за фінансові ресурси спецслужб і непримиренні ідеологічні розбіжності призвели до ще одного розколу ОУН.

Друга світова війна не змінила крайніх правих поглядів Бандери, але Провідник адаптував їх до реалій «холодної війни», враховуючи насамперед перспективу співпраці з британськими та американськими спецслужбами. Бандера спробував повернути принцип фюрерства, щоб знову стати одноосібним вождем усього руху. Як і інші члени ОУН, Бандера ніколи не визнавав злочинів, скоєних ОУН і УПА під час війни. У своїх виступах та текстах він припинив називати євреїв і поляків «ворогами української нації», тому що представники цих національностей більше не жили в Україні в такій значній кількості, як це було раніше. Бандера скептично ставився до демократії, виступав на підтримку політики Франко і вважав, що тільки крайня права мілітаристська організація зможе звільнити Україну й керувати нею належним чином. Попри запрошення Франко, Бандера вирішив залишитися в Мюнхені, де він розгорнув діяльність, яку підтримували як колишні нацисти, зокрема Ґергард фон Менде, так і американські спецслужби. Бандера побував в українських