Читати книгу - "Розлучення. Він кохає іншу, Альбіна Яблонська"

Посеред ночі я прокинувся від дзвінка.

На смартфоні висвітився невідомий номер.

Спершу я його відхилив. Але номер набирав мене знову і знову. Це могла бути вона. Звичайно ж, вона. Або Даліла, або хтось із дуже важливим питанням о другій годині ночі.

Я вийшов зі спальні й натиснув на зелену кнопку.

— Хто це?

У слухавку нервово дихали.

— І це все? — запитала вона з претензією. — Серйозно? Ти вирішив перекреслити все, що було між нами?!

Я завершив дзвінок, не сказавши їй ні слова.

Раз пообіцяв дружині, що більше цього не буде — значить, не буде.

Ліла знову набрала.

Та я додав її новий номер до чорного списку.

У будинку знову стало тихо.

Я важко зітхнув.

Зазирнув назад у спальню, раптом Яна прокинулася. Але вона лежала на боці із заплющеними очима. Дуже не хотілося, щоб вона вирішила, ніби я порушую клятву. І знову почав брехати.

Я ліг у ліжко.

Переконав себе, що все добре.

Вона вже не зателефонує.

Але щойно я це подумав — прийшло повідомлення від ще одного невідомого контакту.

«Ти знову спиш із нею???»

Щоразу, коли екран спалахував від вхідних, я боявся, що Яна прочитає. Не стане розбиратися. І остаточно відвернеться. Назавжди.

Тому я просто вирубив зв'язок.

Увімкнув режим польоту.

Перевернув смартфон екраном донизу.

І звикав до тиші.

Спати вже аж ніяк не міг.

Усе здавалося, що вона напише, подзвонить.

Це перетворювалося на параною. Точно як раніше — коли переживав, що сім'я дізнається.

Я злився на неї. Злився на себе.

Хотів розслабитися і насолодитися спокоєм.

Але через деякий час...

За вікном почувся вереск автомобільних шин. Хтось під'їхав до нашого будинку. Різко загальмував. Здав назад, щоб фари світили просто у вікна. І почав тиснути на педаль газу.

Двигун ревів, розбурхуючи район.

Світло крізь штори осявало всю спальню.

І я розумів, що це вона.

Невідомо що задумала.

Чекає на мене внизу.

Я не міг просто лежати. Сподіватися, що машина поїде. Якщо за хвилину не вийду — вона почне сигналити. Викрикувати моє ім'я.

Це був просто кошмар.

Реально треш.

Накинувши халат, я поспіхом спустився і вийшов з дому. Прямо навпроти входу гарцювала машина. Кольору я не бачив — очі сліпили фари. Але це точно була вона.

— Я прошу тебе — залиш нас у спокої! — Дивився в білу нескінченність. А прямо по курсу гарчав автомобіль. — Навіщо ти сюди приїхала?! На що ти сподівалася?! Що я передумаю?! — Ліла то нарощувала рев, то зменшувала оберти — прибираючи ногу з газу. — Я потрібен родині! Моє місце тут! А твоє — поруч з Авдієм!

Я спробував підійти ближче, але вона здала назад. Машина сіпнулася, від'їхавши кілька метрів. І знову застигла з увімкненими фарами.

Тоді я зробив це знову.

Але Машина повторила трюк.

Так ми опинилися на нічийній території, посеред проїжджої частини. Вона мене немов виманювала, щоб збити.

Я починав шкодувати, що вийшов до неї.

Краще б викликав поліцію.

Адже я досі не знаю, хто за кермом.

Але через секунду дверцята грюкнули.

Між фарами і мною виросла жіноча фігура. Я впізнав її голос.

— Ти використав мене як іграшку! — вигукнула Ліла. — Ти змусив мене повірити в любов — я покохала тебе! І чим ти мені віддячив?! ЧИМ?! Виштовхав зі свого життя стусаном під зад?! Невже я для тебе нічого не значу?! Ні я, ні Авдій?! Адже він вірив тобі — він вірив, що ти його щиро любиш! Що я тепер скажу своєму синові?! Ти витер об нас ноги! — продовжувала вона істерити. — Ти нас зрадив! Просто зрадив! Я тобі вірила! А ти виявився кінченим виродком!

Вона застрибнула в машину і, перш ніж я встиг щось зробити — зірвалася з місця, висікаючи моторошний вереск покришок. Автомобіль прошив темряву до перехрестя і зник з поля зору.

Я ще якийсь час постояв.

Було холодно.

Руки обпікав нічний мороз.

Обличчя палало від шоку.

Усе дивився їй услід.

Навіть не вірилося, що поїхала.

Повернувся, покрокував додому.

І тут машина вискочила з іншого боку, об'їхавши квартал по колу. І кинулася прямо на мене.

— От же чорт! — напружився я в передчутті поганого. — Куди ти преш, дурепо?!

Вона пронеслася повз мене і просто дивом не зачепила. Я буквально відстрибнув в останній момент. А машина Даліли протаранила сміттєвий бак.

Той залетів на капот.

І пробив вітрове скло.

Господи...

Кинувшись до машини, я відчинив водійські двері. Спробував витягнути Далілу, але заважало колесо сміттєвого бака.

Відкинувши цю чортову махину, я знову спробував витягнути її з салону.

Але Даліла відштовхнула.

У неї в руці був пістолет.

Я машинально підняв руки.

— Ти гадаєш, я не вистрілю? Я вже стріляла з цієї штуки. Я знаю, як ним користуватися. Відійди від машини. Ну ж бо!

Я зробив кілька кроків назад.

— Не роби дурниць. Я не хочу проблем.

— Ти нічим не кращий за мого колишнього чоловіка, — говорила вона крізь сльози. Брову розсічено, сочиться кров. — Він так само кинув нас, промінявши на зручне життя. Але я вивчила цей урок. Цього разу я не буду такою м'якою. Ударили по щоці — підстав другу? — Сміялася вона з болем у голосі. — Ото вже ні, Давиде. З такими, як ви, треба розмовляти вашою ж мовою. Бо інакше ви не розумієте.

Я дивився на револьвер.

І думав тільки про одне — щоб вона не вистрілила. Переконував себе, що він не заряджений. І це просто муляж.

Просто муляж.

— Мені дуже шкода, що ти засмутилася. Я розумію, ти розраховувала на інше. Але... Вибач. Це не так.

— На добраніч, пане директоре, — сказала вона і зачинила дверцята. — Сподіваюся, тобі солодко спиться в ліжку з твоєю дружиною. Поки я плачу в подушку. І шукаю слова, якими зможу пояснити своєму синові, чому його «тато» вже не «тато».

— Ну і навіщо ти брешеш? — не зміг утриматися, коли знову почув це. — Він ніколи не називав мене татом. Для нього я просто дядя Давид. Не більше того.