Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

Все це виглядає дуже цивілізовано — якби не те, що іншим наказом дозволялося виривати у мертвих в’язнів золоті зуби. Це мало відбуватися під наглядом спеціальної комісії у складі представників табірної медичної служби, адміністрації табору і табірної бухгалтерії. Потім золото належало віддати до найближчого відділення банку. Однак тяжко собі уявити, щоб ці комісії засідали дуже часто. Крадіжки золотих зубів було просто надто легко здійснювати і надто легко приховувати у світі, в якому трупів було так багато[1270].

А трупів було справді багато — і в цьому полягала ще одна жахлива реалія тюремної смерті, про що пише Герлінг:

«Смерть у таборі була страшною ще й своєю безіменністю. Ми не знали, де ховають покійників і чи складають хоч коротеньке свідоцтво про смерть… Усвідомлювати, що ніхто ніколи не дізнається про їхню смерть і про те, де їх поховали, було для зеків одним з найболісніших психологічних знущань… на стінах барака з’являлися видряпані на вапні прізвища зеків — ті, хто залишиться живими, мали доповнити прізвища мертвих хрестиком і датою; кожен ув’язнений суворо дотримувався регулярності листування з родиною, щоб раптова перерва могла дати приблизне уявлення про те, коли він помер»[1271].

Незважаючи на зусилля в’язнів, дуже й дуже багато смертей нічим не позначені, їх не пам’ятають, про них не залишилося записів. Форми не заповнялися; дерев’яні знаки згнили. Проходячи по місцях Далекої Півночі, де колись були табори, бачиш ознаки масових поховань: нерівна, поцяткована земля, молоді сосни, висока трава прикриває могили півстолітньої давнини. Іноді місцеві ставлять пам’ятник. Частіше місце ніяк не позначене. Прізвища, життя, долі, родинні зв’язки, історія — все втрачено.

Розділ 17

СТРАТЕГІЇ ВИЖИВАННЯ

Я беден, одинок и наг,

Лишен огня.

Сиреневый полярный мрак

Вокруг меня…

Я говорю мои стихи,

Я их кричу.

Деревья, голы и глухи,

Страшны чуть-чуть.

И только эхо с дальних гор

Звучит в ушах,

И полной грудью мне легко

Опять дышать.

Варлам Шаламов.[1272]

Але в’язні таки виживали. Виживали навіть у найстрашніших таборах, навіть за найтяжчих умов, навіть у роки війни, роки голоду, роки масових страт. І не тільки виживали — дехто залишився достатньо живим психологічно для того, щоб повернутися додому, видужати і жити порівняно нормальним життям. Януш Бардах став пластичним хірургом в Айова-Сіті. Ісаак Фільштинський повернувся до викладання арабської літератури. Лев Разгон знову став дитячим письменником. Анатолій Жигулін — поетом. Євгенія Гінзбург приїхала до Москви, де протягом довгих років була серцем і душею гуртка колишніх табірників, які регулярно сходилися на пригощання і бесіди за кухонним столом.

Ада Пурижинська, арештована підлітком, після звільнення вийшла заміж, народила і виховала чотирьох дітей, двоє з них стали професійними музикантами. З двома з них я зустрічалася за щедрим і веселим родинним обідом, під час якого Пурижинська подавала все нові страви і, здавалося, засмутилася, коли я вже не могла більше їсти. У домі Ірен Аргінської теж повно посмішок, одне з головних джерел — сама господиня. Через сорок років вона може жартувати про той одяг, який доводилося носити в ув’язненні: «Думаю, можна було б це назвати певним різновидом куртки», — сказала вона, роблячи спробу описати свою безформну табірну фуфайку. Її доросла дочка сміялася разом з нею.

Деякі колишні в’язні стали видатними людьми. Олександр Солженіцин став одним з найвідоміших і найпопулярніших у світі російських письменників. Генерал Горбатов був одним з тих, хто керував взяттям радянськими військами Берліна. Після терміну на Колимі й під час війни на шарашці Сергій Корольов став батьком радянської космічної програми. Густав Герлінг після звільнення з табору воював у польській армії, і, хоча й писав на засланні в Неаполі, став одним з найшанованіших літераторів посткомуністичної Польщі. Звістку про його смерть у липні 2000 року варшавські газети друкували на перших сторінках, а ціле покоління польських інтелектуалів вшановували його працю — особливо книжку «Інший світ», спогади про ГУЛАГ. І це лише кілька прикладів з дуже багатьох. Ісаак Фогельфангер, який став професором медицини Оттавського університету, пише: «Рани затягуються, і ви повертаєтеся до життя, ставши трішки сильнішими і людянішими, ніж раніше…»[1273]

Звичайно, не всі історії колишніх табірників закінчуються так добре; цього висновку не завжди можна дійти, читаючи спогади. Зрозуміло, що ті, хто не вижив, спогадів не написали. Не писали їх і ті, кого табори фізично чи психічно скалічили. Нечасто писали й ті, хто вижив завдяки тому, чого потім соромився — або, якщо й писали, то не розповідали всієї правди. Існує дуже і дуже мало спогадів інформаторів — або людей, які зізналися в тому, що були інформаторами, — і дуже мало табірників, які визнають, що їм доводилося завдавати шкоди своїм товаришам чи вбивати їх для того, щоб вижити.

З цих причин дехто з табірників взагалі ставить під сумнів будь-яку цінність писаних спогадів. Юрій Зорін, не дуже привітний колишній в’язень старшого віку, з яким я розмовляла в його рідному Архангельську, відкинув моє запитання про принципи виживання. Їх не було, сказав він. Хоча зі спогадів може видатися, що в’язні «про все говорили і про все думали», він сказав мені, що було не так: «Усе питання полягало в тому, щоб дожити до наступного дня, залишатися живим, не захворіти, менше зробити, більше з’їсти. Тому-то, як правило, філософські диспути не велися… Нас врятувала молодість, здоров’я, фізична сила, тому що ми жили за законом Дарвіна — виживали найпристосованіші»[1274].

Тому до проблеми в цілому: хто вижив — і чому вижив — слід підходити дуже обережно. Тут ми не маємо архівних даних, на які могли б покластися, не маємо й реальних «доказів». Ми мусимо вірити на слово тим, хто виявив готовність розповісти про пережите у спогадах чи в інтерв’ю. Кожен з них може мати свої причини приховувати певні аспекти своїх біографій.

Навіть після цього застереження все ж таки видається можливим виявити певні спільні моделі у кількох сотнях спогадів, які були опубліковані або зберігаються в архівах. Бо стратегії виживання справді існували, і вони свого часу були широко відомі, хоча й дуже відрізнялися одна від одної залежно від конкретних обставин того чи того в’язня. Виживання у трудовій колонії в західній частині Росії у середині 1930-х чи навіть у кінці 1940-х років, коли робота була переважно роботою на заводі, а їжі було якщо не вдосталь, то