Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

залізні римські легіони; таку, яка торгувала з усім світом вже понад тисячу років? Дикі Готи, що мандрували в своїх пралісах і ніколи не бачили на свої очі не те що корабля, але й звичайного воза, вони мали б навчити будувати кораблі та міста той нарід, який мав їх уже тисячу років і плавав своїми кораблями по всьому Чорному і Середземному морях? Дикуни, що, як свідчить Тацит, знали лише одне право: грабуй, убивай, кради, пияч, — вони мали б дати високу правосвідомість народові, що вже кількасот років мав таких філософів, як Анахарзис, з його етичними поглядами, зависокими навіть для наших часів? Дикі племена, які не доросли ще до стадії рільництва, мали б дати рільничу термінологію народові, рільничому вже понад 3000 років? Мали б дати ремісничу термінологію, не знаючи як виглядає не те що місто, але навіть звичайний віз? Кажуть, що Готи створили велику державу в Україні. Коли? Аж прожили в Україні 150 років — в 350 році щойно спромоглися на короля. В 350 році створили свою державу, а в 375 році та «держава» накивала п’ятами з України. «Існувала» аж… 25 років… в уявленні німецьких істориків та їхніх наших підбрехувачів.

НІЧОГІСІНЬКОГО СВОГО НЕ ЛИШИЛИ ҐОТИ В УКРАЇНІ, але винесли з України дуже багато; державну організацію, кінноту, флот, християнську віру, азбуку.

У 360 р. перейшла Волгу і напала на праруське плем’я аланів азійська орда ґуннів під проводом хана Баламира. Частина аланів втекла до північного Кавказу, але більшість лишилася на місці, і аланський князь прийняв васальну залежність від хана. Після того ґунни рушили далі на захід. Втікаючи від них, готи наткнулися на праруську державу антів на Бузі. Анти не хотіли перепустити готів через свою землю, бо знали, що це означає руїну їхньої землі, і тому поставили збройний спротив. Тоді ґоти підступом схопили антського короля Божа і разом з його синами та 70 воєводами розп’яли. Після цього вони могли вже тікати на захід. Щоб помситися на готах, алани приєдналися до ґуннів, розбили в 375 р. ґотів, і остаточно вигнали їх з України. Ґунни пішли далі на захід, добили ґотів, розбили римські леґіони і наклали данину на Візантійсько–Римську імперію.

По смерті Баламира владу перебрав його небіж Аттила. Почалися непорозуміння з Римом, і Атила пішов походом на захід, змітаючи ворогів зі свого шляху, подвоюючи та потроюючи данину. Дійшов аж до Рейну. В 453 році Атила вмер, почалася боротьба між його синами, і Ґуннська держава розпалася. Частина ґуннів лишилася в Добруджі, Сербії, Болгарії, а головна маса подалася назад за Урал. З останньої частини пізніше вийшла болгарська орда. В Україні (властиво, лише в південнно–східному її куті) ґунни були 200 років.

У своїй внутрішній політиці Аттила, як і його дядько Баламир, був дуже ліберальним. Він лишив руським князям владу, навіть зрівняв їх у правах із своїми. Наші були далеко культурніші за ґуннів, тому вони грали велику роль в столиці Аттили, і руська культура мала там дуже великі впливи. Податків ґуннам руси не платили.

У 559 році прийшла зі Сходу до північного Кавказу 20000–на орда аварів (обрів — в наших літописах). Там вони не затримались, а помандрували далі на захід і в 562 році осіли на середньому Дунаю, звідки періодично нападали на Візантію, тим її ослаблюючи. Послаблення Візантії використали руси, захоплюючи щораз більше Балкани так, що в VI ст. дійшли до берегів Адріятики.

У 568 році перейшла Волгу орда турків, що вийшла зі свого осередку в Туркестані. Незадовго, почувши, що в Туркестані почалася боротьба претендентів на владу, більшість турецької орди повернулася до Туркестану, лишаючи свою меншу частину на нижній Волзі і на Кавказі. На цьому обширі жили рештки різних племен і народів. З тої мозаїки турки створили т. зв. Хозарську державу із столицею Ітилом.

Той факт, що ця держава складалася з різних народів, а турки були в ній у меншості, зумовив ліберальний характер Хозарської держави. На чолі її стояв каган, роль і функції якого були подібні до ролі нинішніх президентів. Наступним по кагані був бек, позиція якого відповідала приблизно теперішньому прем’єр–міністрові. Каганом звичайно був турок, але беком був не турок. Бекові підлягала вся державна адміністрація і військо. Руси були найчисленнішими і найкультурнішими в Хозарській державі, і тому, природно, беком був звичайно рус. В столиці Ітил було сім суддів: два мусульмани, два хозари жидівської віри, два християни і один поганин. Кожний із суддів судив за законами своєї релігії і лише тих, хто належав до його релігії. В хозарських містах були мечеті для мусульман, синагоги для визнавців жидівської віри, християнські церкви і поганські капища.

Грецькі посли, що їздили до Ітилу, кажуть, що там переважала руська (с.т. праукраїнська) мова і руські звичаї.

Отже, бачимо цікаве і преважне для нас явище. І за ґуннів, і за аварів, і за хозарів руські князі (властиво, лише південних князівств) зберігали свою адміністративну і культурну незалежність. Більш того! Руси опанували державний апарат своїх ніби зверхників або, щонайменш, мали на нього дуже великий вплив. Не згадуючи вже про культурний вплив, а може, і культурну там гегемонію. Це самісіньке явище бачимо пізніше в XIV ст. у Литовсько–Руській державі.

Невелика, з неоднорідним населенням, та ще й з перевагою в ній русів, Хозарська держава не могла воювати Україну, і тому обмежилася до контролю волзького торговельного шляху. Та контроль давав їм великі прибутки (мито було 10% вартости товарів), і тому їхні міста були багаті і культурні завдяки культурним русам. Лише тоді, коли араби загородили хозарам торговельний шлях на південь, вони примушені були воювати арабів. Та в 737 році араби все ж завоювали Вірменію, Грузію, Азербайджан і тим дуже ослабили Хозарську державу. Остаточно добив її наш король Святослав.

Найменш відома доба нашої історії — це п’ять століть: VI–X. Головним джерелом писаних відомостей про нашу праісторію є писання грецьких (візантійських) істориків. А якраз тоді (VI–ІX) Візантія горіла в полум’ї безперервних війн з персами, ґерманами, аварами, болгарами, і, цілком природно, вся увага грецьких істориків зверталася на ті війни, а про нас писали мало.

Мало, але писали. Лише наші історики тих писань не дуже шукали, мабуть, чекали на те, «що німець скаже» (пригадайте Т. Шевченка: «німець історію нам нашу розкаже»). А «німці» (с. т. москвини і німці) докладають усіх зусиль, щоб доказати світові, що українці не можуть мати своєї держави, бо вони ніколи її не мали. Коли ж