Читати книгу - "Тарас Шевченко та його доба. Том 2"

Україні з XVIII в., є буцімто діло урядового деспотизму, тілько одбивала українців о д своєї мудрості, робила перевертнів, а перевертні – це пани, п’явки народу, експлуататори, мучителі і т. д. Я знаю, що з такими поглядами мені споритись трудненько, тим більше що, справді, панство зробило немало пакості народові українському з XVIII в., а це панство між іншими одмінами од народу на Україні мало і ту, що говорило російським язиком і гляділо на українську народну мову, як на низьку. Не буду я спорити і проти того, що чим більша у якому краю ріжниця мови класу культурних од простонародної, тим трудніше поступа той процес злучення між ріжними класами народу, котрий процес так настійно викликується сучасним прогресом демократичних ідей. Одначе «трудно» ще не значить «не можна».

Що таке патріотизм, його різновиди

З тим патріотизмом, которий світить у словах послання Шевченка против німецької і за свою мудрість і т. д., я спорить вважаю зовсім лишнім, бо це той самий квасний патріотизм московських слов’янофілів, ті ж самі старопольські ідеї Міцкевича і т. д., приложені до України. Я попробую тільки виступити в обороні ролі російської літератури і культури на Україні, поставивши тези: що мова російська, хоч і далека у звісній мірі од народної української, але була і єсть не тільки органом п’явок народних, а і органом тих ідей, которі зробили нас, українців, людьми, демократами і самими українофілами, коротко – народолюбцями, народовцями. Ідейцих, якбиминесилувались, ніяк не можемо вмістити в ідеали ні Гетьманщини XVII в., ні Січі Запорозької, як ніяк не можемо помістити тепер ідеї освіченого французького демократа у рамки Паризької комуни XIV в., хоть і в Гетьманщині, і у Січі, і у цій комуні були зерна, котрі приятель волі і народоправства не може не шанувати, яко прояви здорового і твердого розуму народного, виходячого з практичних інтересів народу крізь хміль старосвітських релігійних і політичних ідей – хміль, котрий, на нещастя, сидів і у головах народних, через що і здорові початки не дійшли до панування і мусили заховатись до луччих часів, часів науки, відкіля б і як би вони не прийшли.

Підвалини «українофільської ортодоксії»

Песимистичний погляд українофільської ортодоксії на ролю російської культури на Україні виходить на добру долю з крайностей парціального патріотизму, до котрих далеко не причастні усі щирі народолюбці на Україні; а песимістичний погляд галичан виходить найбільш з незнання російської культури і з переношення на неї поглядів, виведених з знайомства з польською культурою, котра з 1830 р. живе зовсім у болізненому стані і досі не вирвалась з романтизму і аристократизму. Обернемось лучче всього до короткого перегляду осереднього составу російської літератури з кінця XVIII в. Натурально, ця література ділиться на теоретично-наукову і на образно-поетичну, на переводну і оригінальну. Щоб стати зразу на більш безсторонню основу, я обернуся попереду до теоретичної і до переводної літератури в Росії. Тут ми бачимо, що у кінці XVIII в. і початку ХІХ, саме тоді, як рішавсь перелом життя після знищення Гетьманщини на тій мові, з котрої виробилась сучасна російсько-літературна, стали являтись переводи Тацита, Вольтера, Руссо, Беккарії, Адама Сміта, Бентама і т. д. Хай хто загляне по старим бібліотекам на Україні або перегляне по старим книгам списки передплатників, то побачить, що книги ці дуже ширились по Україні з кінця XVIII в., так само як багато українських імен бачимо ми у первому європейсько-ліберальному кружку в Росії в дружескому обществі Новикова, од румуно-українця Хераскова до чистого українця Гамалії. Реакційний вік Миколи Павловича трохи задержав це усвоєння російською літературою луччих всесвітніх голов, але зовсім він не міг їх удержати, і мало-помалу, чим дальше усе швидше ця література усвоює собі ідеї і твори Гізо, Тьеррі, Прескота, Маколея, Шлоссера, Гервінуса, Мілля, Боклля, Літтре, Луї Блана, Прудона, Лайєля, Дарвіна і т. д.; і тепер ми бачимо, що іноді знамениті європейські писателі Боннмер, Мілль, Дарвін (з романістів Лео, Ауербах, Шпільгаген) пишуть по заказу російських редакцій статті і монографії (як напр., Боннмерова о крестянах у Франції) для російських журналів або дають росіянам переводить з рукописів і коректур свої твори, роблячи епохи у історії мислі. Я спитаю тепер усякого безстороннього чоловіка: звідки може навчитись більш українець – з своєї мудрості, з переказів Січі або з Мілля чи Дарвіна? У наші часи пориву до рівності і до крайової автономії; не дуже-то жалують панство, централізацію і такі великі держави, як Росія, котру навіть єсть охотники рівняти до держав Чінгісхана, Тамерлана і т. д. Одрікати законність демократичних і автономічних ідей, звісно, я не стану. Я тільки нагадаю про те, що й Боккль признавав культурну неізбіжность аристократичних періодів, навіть і таких, як брамінство. Державна централізація багато несе зла і мусить уступити колись місце другим, луччим формам громадського строю, але для таких бідних і одсталих країн, як ті, з которих складувалась Росія, в которих у деяких ще 80 – 90 літ назад гуляли татари, централізація була неізбіжною формою громадської організації і дала можливість внести і земський спокій, і дороги, і університети. Надіюсь, і сам п. Нечуй згодиться з нами, що хотя і не в дуже блискучих російських університетах, можна було і за самого Николая І навчитись дечому, хоть би і самого народолюбства, більш, ніж у Київській академії XVII в. Судять дерева по плодам, а щоб не називати як тільки імен, приятних народовцям українським, нагадаю, що на тій «московській» літературі, котора дала освіченому українцеві можливість познайомитися з філософічними, лінгвістичними, історичними, політичними ідеями луччих голів всесвітніх, що з тієї держави, котора дала то службою, то літературою, то наслідством нашим народолюбцям об’їздити Европу, – ми маємо Максимовича, Костомарова, Куліша, Марка Вовчка, самого п. Нечая, ми маємо тих невідомих, але достойних шанування людей, которі готовили громаду до ідеї емансипації крестян і которі ще немало прислужать народові українському більш на те годним робом, ніж колишні Дорошенки та Палії, а особливо Мазепи. Скажу у кінці, що ми, українці, знайшли наш народ і саму народну мову, тільки перейшовши через європейську школу, у чому найбільш усього помогла нам російська література і сила російської держави. Хай, хто хоче, плаче, чому не случилось інше, – але того, що случилось і що є, дорікати не можна: тільки струсі ховають очі од того, що перед ним стоїть.

Взаємовпливи та співробітництво в галузі науки й культури

Те, що ми сказали про важність для української громади європейських науково-політичних ідей, перейшовших через російську літературу і школу, треба сказати