Читати книгу - "Розлучення. Він кохає іншу, Альбіна Яблонська"

Коли вона поїхала, я не відчув полегшення. Усередині оселилася тривога. Було тривожно і за неї. І за ні в чому не винного хлопчика.

Подумки казав собі, що головне — воно тут, удома. Усе, що відбувається за межами цих стін, не повинно мати значення.

Просто відпусти. Заплющ очі й порахуй до трьох. Тобі стане легше. Тобі має стати легше. Не картай себе, не звинувачуй. Це нікому не допоможе. Особливо твоїй родині.

Ти потрібен їм. Тут і зараз.

Не маючи можливості спати, я згріб опале листя у дворі. Запакував його у великі мішки для сміття. Відтягнув сусідський сміттєвий бак із проїжджої частини. І підібрав погнутий номерний знак, який відірвало від її машини.

Вдома я взявся за сніданок.

Приготував яєчню з беконом для себе і Назара. На Яну чекала вівсяна каша з горіхами і шматочками фруктів.

— Здоров, тату, — спустився першим син. — Що це було вночі?

Очевидно, він не спав.

Ще й вікна виходять на вулицю.

— Тобі теж не спалося від шуму?

— А як тут спати, коли кварталом ганяє машина і фарами світить у вікна?

Він сів за стіл і почав наминати сніданок.

— І довго ти не спав?

Говорити всю правду Назару мені дуже не хотілося. Якщо він не зрозумів, що сталося — чудово. Це буде просто ідеально для нас усіх.

— Поки вони не поїхали. Адже там кілька було машин? Чи тільки одна?

На душі полегшало.

Він не знав деталей.

— Та я якось не особливо роздивився.

— Але ж ти вийшов до них на вулицю — я бачив.

У цей момент спустилася Яна.

— Що ти бачив? — запитала вона, позіхаючи. — Хто і до кого виходив на вулицю?

Я подивився на дружину.

Вона мала шикарний вигляд.

Сплутане після сну волосся.

Мила піжама.

Без косметики.

Від неї віяло теплом ліжка.

Дуже шкода, що були речі, здатні зіпсувати наш спільний сніданок.

— Доброго ранку, люба. Як спалося?

Пригорнув. Цмокнув у щічку.

— Напевно, мама теж не спала, як ми.

Однак Яна сіла за стіл і знизала плечима.

— Я спала мов убита. Мене як вирубило ввечері — проспала всю ніч без задніх ніг. Як же добре спиться вдома. — Вона помітила свою улюблену вівсянку з домішками. — М... — понюхала Яна тарілку. — Ти мені приготував сніданок? — Я посміхнувся у відповідь. — Дякую. — Поклавши до рота першу ложку, вона почала жувати. Але все ж запитала про ніч. — Так, а що там було — вночі?

Назар вискочив переді мною і почав тараторити:

— Нашим кварталом ганяла машина. Різко гальмувала, газувала, верещали покришки. Там відбувалася люта дичина на вулиці. Коли я подивився у вікно — там був тато. Він вийшов із дому, щоб налякати його і нагнати.

— Нагнати кого? — запитала Яна.

І Назар упевнено відповів:

— Ну зрозуміло кого. Стритрейсера.

Я заплющив очі від безглуздості ситуації.

— Біля нашого будинку ганяли вуличні гонщики?

Подивившись на сина, я кивнув.

Довелося погодитися з його версією.

— Так. Якісь хулігани дуріли на машинах. Малювали пончики від покришок. Газували гучно. Збили сусідський бак.

— Нічосі! — був вражений Назар. Він побачив номерний знак біля сміттєвого відра і підняв його для загального огляду. — Це від машини відірвало?! Круто!

— Так. Я знайшов це в кущах. Думаю в поліцію відвезти дорогою на роботу.

— І ти вийшов до них один, вночі? — не схвалила Яна мого дурного вчинку. — Давид. Про що ти думав? Треба було викликати патрульних. А не вирішувати все самотужки. Ти ж не солдат якийсь. — Вона взяла мене за руку, щоб я краще перейнявся словами. І помітила кров на рукаві. — Звідки ця кров? Тебе поранили?!

Я знав, звідки вона з'явилася.

Забруднився, коли намагався дістати Далілу з машини. Після аварії.

Але відповів тоді просто:

— Вона не моя.

Назар від цього підскочив на стільці й вигукнув:

— Наш тато — Рембо! Наваляв смердючим стритрейсерам!

Яна дивилася мені в очі і відчувала занепокоєння. А я не міг їй усе сказати при дитині.

— Що відбувається, Давиде? Ти можеш пояснити?

— Тату, а можна я запощу фотку цього номера в інет, щоб знайшовся той козел — якому ти по пиці з'їздив?

— Ні, — відповів я різко і спробував забрати номер. — Віддай його мені.

— Але ж вони самі винні — не треба було заважати нам жити!

Я забрав номерний знак і загорнув його в сміттєвий пакет. Дуже дарма я не зробив так із самого початку.

Бо Яна вже все побачила.

— Він мені здається знайомим. Чий він? Ти не знаєш? Де я могла його бачити?

Назар пішов нагору збиратися до школи.

І ми залишилися наодинці. Разом із проблемою.

— Це вона, — видихнув я неохоче. — Вона приїжджала.

— Що? — була вражена моя дружина. — Хто «вона»? Та шльондра? Але ж ми домовилися, що між вами все скінчено!

— Вона не розуміє простих слів. Я сказав їй усе гранично ясно. Проте до неї не доходить.

— Чому мене має це турбувати, Даво?! Чому я маю дізнаватися, що твоя хвойда приїжджає до нас під будинок і світить фарами в наші вікна посеред ночі?! Що це за хрінь?! Відповідай мені!

Я хотів її заспокоїти.

Поки Яна не розпсихувалася.

Поки не дізнався Назар.

Ми дорослі люди і зможемо це розрулити.

— Я розумію, який це має вигляд. Я справді намагався їй пояснити, та нічого не вийшло.

— Ну то зроби так, щоб до неї дійшло! — палали її щоки від обурення. — Відвези цей номер у поліцію і заяви на цю суку по повній програмі! Що вона погрожує нашій родині, таранить сміттєві баки! Що вона становить небезпеку нашим дітям!

— Це буде зайвим. Вплутувати сюди поліцію не варто. Це особиста справа. І я її вирішу. Скажу їй так, щоб дійшло. Щоб більше вона сюди не приїжджала.

— Та вже постарайся, — випалила Яна, витираючи піт на лобі. Її всю так і трясло від злості. — Інакше я сама до неї вийду, якщо вона ще раз до нас приїде. Я спущуся в гараж. Сяду за кермо, — описувала вона з палаючими очима. — Протараню ворота твоїм джипом. І розмажу цю курку так, що її по шматочках зішкрібатимуть на тротуарі.