Читати книгу - "Quo vadis"

справедливості покарали Главка. Гадав, що змусять його віддати мені дружину… Познайомився з їхнім первосвящеником, і ще з іншим, на ім'я Павло, що був тут ув'язнений, але потім його звільнили, познайомився з сином Зеведея, з Ліном, Клітом і багатьма іншими. Я знаю, де вони жили до пожежі, знаю, де збираються, можу вказати одне підземелля у Ватиканськім пагорбі та один цвинтар за Номентанською брамою, на якому справляють свої нечестиві обряди. Бачив там апостола Петра, бачив Главка, як той убивав дітей, аби апостолу було чим кропити голови присутніх, бачив Лігію, вихованку Помпонії Грецини, яка хвалилася, що вона, хоч і не могла принести дитячої крові, приносить в дар, одначе, смерть дитини, бо зурочила малу Августу, дочку твою, о Осірісе, і твою, о Ісідо!

– Чуєш, імператоре? – мовила Поппея.

– Чи це можливо? – вигукнув Нерон.

– Свої кривди я міг би простити, – вів далі Хілон, – але ж, почувши про ваші, хотів заколоти її ножем. На жаль, мені завадив благородний Вініцій, який кохає її.

– Вініцій? Так вона ж од нього втекла!

– Вона втекла, але він її шукав, позаяк не міг без неї жити. За невелику винагороду я допомагав йому її шукати і це я вказав йому будинок, у якому вона серед християн мешкала на Затибрі. Вирушили ми туди з ним, а з нами і твій борець Кротон, якого шляхетний Вініцій найняв для безпеки. Але Урс, раб Лігії, задушив Кротона. Чоловік той має страшну силу, о повелителю, що бикові скрутить голову так легко, як інший скрутить на стеблині маківку. Авл і Помпонія любили його за це.

– Присягаюся Геркулесом! – сказав Нерон. – Смертний, що задушив Кротона, гідний статуї на Форумі. Але ти або помиляєшся, або брешеш, старий, бо Кротона заколов Вініцій.

– Отак люди оббріхують богів. О повелителю, я сам бачив, як ребра Кротона ламались у руках Урса, що потім повалив і Вініція. Убив би його, якби не Лігія. Вініцій довго хворів, але вони його доглядали, сподіваючись, що з любові стане християнином. І він став християнином.

– Вініцій?

– Так.

– А може, й Петроній? – запитав поквапливо Тигеллін.

Хілон почав крутитися, потирати руки і сказав:

– Дивуюся твоїй проникливості, пане! О… можливо! Ще й як можливо!

– Тепер мені зрозуміло, чому так захищав християн.

Але Нерон розреготався.

– Петроній – християнин?.. Петроній – ворог життя й насолоди? Не будьте дурнями й не намагайтеся, щоб я в це повірив, а то я готовий нічому не повірити.

– Але шляхетний Вініцій усе-таки став християнином, повелителю. Присягаюся тим сяйвом, яке від тебе йде, що кажу правду і що для мене нічого немає більш мерзотного, ніж брехня. Помпонія – християнка, малий Авл – християнин, також і Лігія, і Вініцій. Служив я йому вірно, він же в нагороду звелів, на вимогу лікаря Главка, відшмагати мене, хоч я старий, а був іще хворим і голодним. І присягнувся Гадесом, що пригадаю це йому. О повелителю, помстись їм за мої кривди, а я вам видам апостола Петра й Ліна, і Кліта, і Главка, і Криспа, найголовніших, і Лігію, й Урса, вкажу вам їх сотні, тисячі, вкажу молитовні будинки, цвинтарі, всі ваші в'язниці не вмістять їх!.. Без мене вам їх не знайти! Донині в бідах моїх шукав розради тільки у філософії, нехай тепер знайду в милостях, які на мене проллються… Старий я, а не зазнав життя, відпочити хочу!..

– Хочеш бути стоїком перед повною мискою, – сказав Нерон.

– Хто робить послугу тобі, тим самим наповнює її.

– Ти не помиляєшся, філософе.

Але Поппея не забувала про своїх ворогів. Потяг її до Вініція був і справді радше хвилинною примхою, що виникла під впливом заздрості, гніву та ураженого самолюбства. Одначе байдужість молодого патриція боляче зачепила її й лишилася в серці глибокою образою. Вже те, що він посмів оддати перевагу іншій над нею, здавалось їй провиною, яка вимагала помсти. Щодо Лігії, зненавиділа її з першої хвилини, коли занепокоїла її краса цієї північної лілії. Петроній, що говорив про завузькі стегна дівчини, міг переконати в чому завгодно імператора, тільки не Августу. Поппея з одного погляду зрозуміла, що в усьому Римі лише Лігія може з нею суперничати, і навіть її перевершити. Й відтоді заприсяглась її знищити.

– Повелителю, – сказала, – помстися за наше дитя!

– Покваптеся! – вигукнув Хілон. – Покваптеся! Інакше Вініцій сховає її. Я вкажу будинок, до якого вони повернулися після пожежі.

– Я дам тобі десятеро людей, і йди зараз же, – сказав Тигеллін.

– Пане! Ти ж не бачив Кротона в руках Урса: якщо даси п'ятдесят, покажу тільки здалеку будинок. Але якщо ви не ув'язните й Вініція, пропав я.

Тигеллін поглянув на Нерона.

– Чи не було б добре, о божественний, якби впоратися заразом і з дядьком, і з племінником?

Нерон подумав хвилину і відповів:

– Ні! Не тепер!.. Люди не повірять, якщо їх будуть переконувати, що Петроній, Вініцій або Помпонія Грецина підпалили Рим. У них були занадто гарні будинки… Нині потрібні інші жертви, до цих черга надійде пізніше.

– Так дай же мені, повелителю, солдатів, аби мене охороняли, – сказав Хілон.

– Тигеллін подбає про це.

– Поживеш тим часом у мене, – сказав префект.

Радість відбилася на лиці Хілона.

– Видам усіх! Тільки покваптеся! Покваптеся! – вигукував охриплим голосом.

Розділ LI

Вийшовши від імператора, Петроній наказав нести себе додому в Карини, – його будинок, оточений із трьох боків садом, а спереду відокремлений невеликою площею Цеціліїв, не постраждав од пожежі.

З цього приводу інші августіани, які втратили будинки, а з ними й багатство та твори мистецтва, називали Петронія щасливцем. Зрештою, говорили про нього давно, що він первородний син Фортуни, і все міцніша дружба, якою останнім часом відзначав його імператор, здавалося, підтверджувала слушність цієї думки.

Але тепер цей первородний син Фортуни міг розмірковувати хіба що про непостійність своєї матінки, а радше про її подібність до Хроноса, який пожирає власних дітей.[345]

«Якби мій дім згорів, – говорив він собі, – а з ним разом і мої геми, мій етруський посуд, і александрійське скло, і мідь коринфська, то, може, Нерон справді забув би про образу. Присягаюся Поллуксом! Подумати тільки, що від мене лише залежало, чи бути мені зараз префектом преторіанців. Оголосив би Тигелліна палієм, яким він, зрештою, і є, вдягнув би його в «скорботну туніку», видав би народові, захистив би християн і відбудував би Рим. Хто знає, чи порядним людям не стало б житися краще. Мусив би це зробити хоч би заради Вініція. А якби треба було занадто багато працювати, поступився