Читати книгу - "Quo vadis"

І його безтурботність була така велика, що навіть почав усміхатися. Та через мить думки звернули його на інше. Здавалося йому, що він в Анції й Павло з Тарса йому говорить:

«Називаєте нас ворогами життя, та скажи мені, Петронію: коли б імператор був християнином і чинив би згідно з нашим ученням, чи життя ваше не було б певнішим і безпечнішим?»

І, згадавши ці слова, мовив собі далі:

«Присягаюся Кастором! Скільки тут християн переб'ють, стільки Павло знайде нових, бо, якщо світ не може стояти на підлості, значить, його правда… Але хто знає, чи не може, – адже стоїть. Я сам, хоч і навчився багато чому, все ж не навчивсь, як бути великим негідником, і тому доведеться собі розітнути вени… Але ж на цьому мусило б скінчитись, а коли б навіть не скінчилося так, то скінчилося б інакше. Шкода мені Евніки та моєї чаші муринської, та Евніка є вільною, а чаша піде за мною. Агенобарбу не дістанеться вона ні в якому разі! Шкода мені також Вініція. Зрештою, хоча останнім часом я сумував менше, ніж раніше, я готовий. На світі є прекрасні речі, та люди здебільшого такі мізерні, що за життям не варто жалкувати. Хто вмів жити, той мусить уміти вмерти. Хоча я належав до августіанів, був людиною більш вільною, ніж вони там припускають».

Тут здвигнув плечима.

«Вони там, напевно, думають, що в цю мить у мене дрижать коліна і страх здіймає мені волосся на голові, а я, повернувшись додому, прийму ванну із фіалкової води, потім Золотоволоса моя сама намастить мене й після трапези накажемо співати нам гімн Аполлону, складений Антемієм. Сам колись я сказав: “Про смерть не варто думати, бо вона без нашої допомоги про нас думає”. Було б, одначе, річчю, гідною подиву, коли б насправді існували якісь Єлисейські поля і на них – тіні… Евніка прийшла б із часом до мене, і ми б разом блукали по луках, порослих асфоделями. Знайшов би там товариство – ліпше, ніж тут. Що за блазні! Що за штукарі, що за збіговисько нікчем без смаку й без лоску! Десять арбітрів елегантності не переробили б цих тримальхіонів на пристойних людей. Присягаюся Персефоною! Маю їх доволі!»

І помітив здивовано: вже щось відокремлює його від цих людей. Адже добре знав їх і раніше й розумів, чого вони варті, одначе ж видалися йому тепер якимись чужішими й достойнішими зневаги, ніж зазвичай. Дійсно, мав їх доволі.

Але потім почав розмірковувати над своїм становищем. Завдяки своїй проникливості зрозумів, що загибель зараз йому не загрожує. Нерон же скористався слушною хвилиною, щоби промовити кілька красивих піднесених слів про дружбу, прощення, і, певною мірою, зв'язав себе ними. Змушений буде шукати привід, а поки його знайде, може спливти багато часу. «Спершу він улаштує забаву з християнами, – мовив собі Петроній, – і лише потім подумає про мене, а коли так, то не варто цим турбуватися та змінювати спосіб життя. Ближча небезпека загрожує Вініцію!..»

І відтепер думав уже тільки про Вініція, якого вирішив рятувати.

Раби прудко йшли з ношами серед руїн, попелищ і коминів, якими ще були заповнені Карини, та Петроній наказав їм бігти, щоб якомога швидше опинитися вдома. Вініцій, чий особняк згорів, мешкав у нього і, на щастя, не був відсутнім.

– Бачив сьогодні Лігію? – зразу ж запитав його Петроній.

– Од неї повернувся.

– Слухай, що тобі скажу, і не витрачай часу на запитання. Вирішено сьогодні в імператора звалити на християн провину за спалення Рима. Загрожують їм переслідування й муки. Початися все може будь-якої хвилини. Бери Лігію й тікайте негайно – хоча б за Альпи чи до Африки. І поквапся, бо з Палатину ближче на Затибря, ніж звідси!

Вініцій був натурою надто солдатом, аби витрачати час на зайве розпитування. Слухав із нахмуреними бровами, з виглядом зосередженим і суворим, але без страху. Мабуть, першим відчуттям, яке прокидалося в ньому перед лицем небезпеки, було бажання боротись і захищатись.

– Іду, – сказав.

– Слово ще: захопи гаманець із золотом, візьми зброю й кілька твоїх друзів-християн. В разі потреби – відбий!

Вініцій уже був у дверях атрію.

– Пришли мені вісточку з рабом, – крикнув услід йому Петроній.

І, залишившись сам, почав походжати вздовж колон, які прикрашали атрій, розмірковуючи над тим, що станеться. Знав, що Лігія та Лін повернулися після пожежі до колишнього будинку, що, як і більша частина Затибря, вцілів, і це була обставина несприятлива, інакше б нелегко було їх відшукати серед натовпів. Сподівався все-таки, що й так ніхто на Палатині не знає, де мешкають, і що в будь-якому разі Вініцій випередить преторіанців. Спало йому також на думку, що Тигеллін, бажаючи виловити одним махом якнайбільшу кількість християн, мусить розтягти сіть на весь Рим, тобто поділити преторіанців на малі загони. Якщо пришле за ними не більше десяти людей, думав, то сам лігійський велетень поламає їм кістки, а тим паче, коли на допомогу йому прийде Вініцій. І думка про це збадьорила його. Щоправда, вчинити збройний опір преторіанцям було майже те саме, що розпочати війну з імператором. Петроній знав також: якщо Вініцій уникне помсти Нерона, то розплата може впасти на нього, але це його зовсім не турбувало. Навпаки, думка про те, що він порушить плани Нерона й Тигелліна, розвеселила його. Вирішив не жаліти на це ні грошей, ні людей – Павло з Тарса навернув іще в Анції більшість його рабів, отож міг бути певним, що для захисту християнки може розраховувати на їхню готовність і відданість.

Прихід Евніки перервав його роздуми. Коли побачив її, турботи й тривоги його щезли без сліду. Забув про імператора, про немилість, у яку потрапив, про знікчемнілих августіанів, про переслідування, що загрожували християнам, про Вініція й Лігію і дивився тільки на неї очима естета, захопленого дивовижними формами, й коханця, для якого ці форми дихають любов'ю. Вона, одягнена в прозорі фіолетові шати, що називалися coa vestis[346], крізь які проглядало її рожеве тіло, була дійсно прекрасна, як богиня. Відчуваючи, що він од неї в захваті, і кохаючи його всією душею, завше прагнучи його пестощів, зашарілася від радості, наче була не наложницею, а цнотливим дівчам.

– Що мені скажеш, Харито? –