Читати книгу - "Quo vadis"

Вона ж, схиливши перед ним свою золоту голівку, відповіла:

– Повелителю, прийшов Антемій зі співаками й запитує, чи бажаєш його сьогодні слухати?

– Нехай зачекає. Заспіває нам за обідом гімн Аполлону! Навколо ще згарища та попіл, а ми слухатимемо гімн Аполлону! Присягаюся пафійськими гаями! Коли бачу тебе в цьому коському одязі, мені здається, що Афродіта прикрилася клаптиком неба і стоїть переді мною.

– О повелителю! – мовила Евніка.

– Іди до мене, Евніко, обійми мене міцно й дай мені вуста твої… Кохаєш мене?

– Не кохала б дужче самого Зевса.

Після цих слів припала вустами до його вуст, тремтячи від щастя в його обіймах.

Але за хвилину Петроній сказав:

– А якби нам довелося розлучитись?..

Евніка з жахом подивилася йому в вічі:

– Як це, повелителю?..

– Не лякайся!.. Бачиш, хто знає, чи не доведеться мені вирушити в далеку подорож.

– Візьми мене з собою…

Але Петроній, раптово змінивши предмет розмови, запитав:

– Скажи мені, чи на галявинах у саду ростуть асфоделі?

– У саду кипариси й галявини пожовкли від пожежі, з миртів осипалося листя, й весь сад стоїть, як мертвий.

– Весь Рим стоїть, як мертвий, а незабаром буде справжнім цвинтарем. Чи знаєш, що буде видано едикт проти християн і розпочнуться переслідування, під час яких загинуть тисячі людей?

– За що їх каратимуть, повелителю? Вони люди добрі й смирні.

– Саме за це.

– Тож їдьмо до моря. Твої божественні очі не люблять дивитися на кров.

– Добре, але тим часом хочу скупатися. Приходь до елеотезію змастити мені спину. Присягаюся поясом Кіприди! Ніколи ти ще не здавалася мені такою прекрасною. Накажу зробити тобі ванну у формі мушлі, й ти будеш у ній, як коштовна перлина… Приходь, Золотоволоса.

І пішов, а за годину вони обоє у вінках із троянд і з затуманеними пристрастю очима прилягли біля столу, заставленого золотим посудом. Прислуговували їм убрані амурами хлопчики, а вони, попиваючи вино з увитих плющем кубків, слухали гімн Аполлону, виконуваний під звуки арф співаками під орудою Антемія. Чи їх могло обходити, що навколо вілли стирчали зі згарищ комини будинків і що пориви вітру розносили попіл спаленого Рима! Почувалися щасливими й думали тільки про любов, яка перетворювала їхнє життя на божественний сон.

Та перш ніж гімн було доспівано, зайшов до зали раб, доглядач атрію.

– Володарю, – звернувся він до Петронія голосом, у якому бринів неспокій, – центуріон із загоном преторіанців стоїть перед брамою і, за наказом імператора, хоче бачитися з тобою.

Спів та звуки арф стихли. Неспокій передався всім присутнім, бо імператор у стосунках із друзями зазвичай не вдавався до послуг преторіанців, і прибуття їх, як на ті часи, не обіцяло нічого доброго. Лише Петроній не виявив ані найменшого хвилювання і як людина, що їй набридли часті запрошення, сказав:

– Могли б дати мені спокійно доїсти мій обід.

Після чого звернувся до раба, доглядача атрію:

– Впусти.

Раб зник за ширмою; за хвилину почулися важкі кроки, й до зали зайшов знайомий Петронію сотник у повному озброєнні, з залізним шоломом на голові.

– Шляхетний пане, – сказав, – ось лист від імператора.

Петроній простягнув ліниво свою білу руку, взяв табличку і, кинувши на неї погляд, оддав її в цілковитому спокої Евніці.

– Читатиме ввечері нову пісню з «Троїки», – мовив, – і запрошує мене.

– Маю тільки наказ оддати листа, – озвався сотник.

– Так. Не буде відповіді. Але, може, сотнику, відпочив би з нами та випив кратер вина?

– Дякую тобі, шляхетний пане. Кратер вина охоче вип'ю за твоє здоров'я, але відпочивати не можу, позаяк на службі.

– Чому це листа віддали тобі, а не прислали з рабом?

– Не знаю, пане. Може, тому, що послано мене в цей бік в іншій справі.

– Розумію, – сказав Петроній, – проти християн.

– Саме так, пане.

– Чи давно почали облаву?

– Деякі загони на Затибря послано ще до полудня.

Після цих слів сотник вихлюпнув із чаші трохи вина на честь Марса, потім випив її і сказав:

– Нехай боги пошлють тобі, пане, чого забажаєш.

– Візьми собі цей кратер, – сказав Петроній.

Після чого дав знак Антемію, щоб той завершив гімн Аполлону.

«Міднобородий починає гратися зі мною та з Вініцієм, – мовив собі, коли арфи озвалися знову. – Я вгадав його намір! Хотів мене настрахати, присилаючи запрошення з центуріоном. Увечері випитуватиме сотника, як я його прийняв. Ні, ні! Не втішишся, шкодлива, злостива і жорстока лялько.

Знаю, що не вибачиш образи, знаю, що загибелі не уникнути мені, та якщо сподіваєшся, що буду благально заглядати тобі у вічі, що побачиш на моєму обличчі страх і покору, то помиляєшся».

– Повелителю, імператор пише: «Приходьте, коли маєте бажання», – сказала Евніка. – Ти підеш?

– Я в чудовому настрої й можу слухати навіть його вірші, – відповів Петроній, – тож піду, тим паче, що Вініцій піти не може.

Після обіду та звичайної прогулянки віддався в руки рабинь-причісувальниць і рабинь, які вкладають складки тоги, і за годину, прекрасний, як бог, наказав нести себе на Палатин. Час був пізній, вечір тихий, теплий, місяць світив так яскраво, що раби-лампадарії, які йшли попереду нош, погасили смолоскипи. По вулицях і серед руїн вешталися напідпитку ватаги людей, у гірляндах із плюща та жимолості, з миртовими та лавровими галузками в руках, зламаними в саду імператора. Багато зерна та сподівання на великі ігри наповнювали веселістю серця римлян. Подекуди співано пісень, у яких прославлялася «божественна ніч» і любов, в інших місцях танцювали при світлі місяця; неодноразово рабам доводилося кричати, щоб дали дорогу для нош «шляхетного Петронія», і тоді натовп розступався з вигуками привітання на честь свого улюбленця.

Він же в цей час думав про Вініція й дивувався, що немає від того жодної вісточки. Петроній був епікурейцем та егоїстом, але спілкуючись то з Павлом із Тарса, то з Вініцієм і чуючи щодня про християн, трохи змінився, хоча сам про це не знав. Повіяв од них на нього якийсь вітер, що заніс у його душу незнані зерна. Поза власною особою почали його цікавити інші люди, до Вініція, зрештою, завше був прихильним, позаяк у дитинстві любив дуже його матір, а свою сестру, тепер же, взявши участь у його справах, стежив за ними з таким захопленням, ніби дивився на якусь трагедію.

Не втрачав надії, що Вініцій випередив преторіанців і втік із Лігією або, в гіршому разі, відбив її. Та хотів би мати певність, бо передбачав, що доведеться відповідати йому на різні запитання, до яких ліпше було б приготуватися.

Звелівши рабам зупинитися перед будинком