Читати книгу - "Філософія як історія філософії: Підручник"

природи. Мімесис, перетворений раціональністю, не відкидає виробниче освоєння природи. Дружнє відношення до природи вперше дозволяє виробничим силам розвиватися якісно, в той час як насильство над природою вимагало тільки кількісного росту. Техніка, яка б дозволила поновитись категорії якості, не позбавляла природу її живої багатозначності, дозволила б поєднувати принцип реальності, притаманний раціо, із принципом радості, притаманним мімесису. Актуальність такого проекту альтернативної техніки ніхто не буде заперечувати, як і необхідність конкретних шляхів втілення цього проекту. Однак, останнього неможливо вимагати від Адорно.

Знищення панування в його витоках звільняє, на думку Адорно, внутрішню природу. Самість розмивається, особистість деперсоналізується. «Я» втрачає привілеї, зливаючись із багатобарвністю природного. Тіло, втрачаючи тотожність, втрачає чіткі риси, поєднується із зовнішньою природою, приймаючи її у себе. дійсне «Я», якому не притаманне володарювання, не потребує твердості, конституюється з конфігурацією міметичного та раціонального. Ідея «розпорошення» самості здається в Адорно найбільш парадоксальною: розмиття особистості погрожує вилитися в аморфність, нездатність діяти. Але ця ідея містить у собі глибинний гуманістичний зміст: самість, тотожність особистості дає можливість маніпулювати нею. Нетотожність, навпаки, припускає самодетермінацію, можливість ухилитися від соціального маніпулювання.

Адорно не декларує єдність мімесиса та раціональності. Він знаходить їх конкретну форму, їх співвідношення, де цілісність — єдність, ненасильницький синтез здійснюється шляхом екстремального та вільного розвитку одиничного, міметичного, а констелляція розуміється як новий естетичний тип організації понять, збереження цілісності та всезагальності без придушення особливого, виявлення унікальності та одиничності страждання в формі всезагального. Ідея констелляції, за словами Адорно, бере початок від Макса Вебера, який вимагав не нав’язувати емпіричному досвіду соціальні поняття, але відповідно їх компонувати. Філософія, на думку мислителя, відрізняється від науки не рівнем всезагальності. їх відмінність в іншому. Наука — в тому числі й історична — приймає фактичне як уже здійснене, однозначне, завершене, намагається побудувати факти в строгій послідовності, згідно ідеї прогресу. Філософія, навпаки, відмовляється визнати історичний факт завершеним. Для неї він тільки знак, шифр, який треба розгадати і тим самим допомогти цьому факту здійснитися. Але без будь-якого наміру до завершеності. І тому ідея філософії — не прогрес, а тлумачення.

Їй дається більше, ніж поверхні, зникають натяки на загадкові фігури сущого та їх дивні сплетіння. Історія філософії є ніщо інше, як історія таких сплетінь: тому в ній дається так мало результатів . Усе існуюче дотепер буття перетворюється на алегорію й філософія повинна інтерпретувати, розшифрувати історію. Оскільки історія, втілившись в алегорію, втрачає однозначність й існує потенційно, то жорсткий лінійно-логічний зв’язок минулого і сучасного та майбутнього не визнається. Історія, за Адорно, побудована на естетичних відношеннях багатозначності та невизначеності. Мова йде про структуру констелляції.

Констелляція, на думку філософа, утворює новий тип зв’язку всезагального та особливого, цілого та його моментів на відміну від дискурсивно-логічного мислення. Технічна раціональність відтворювала на рівні логіки реальний принцип панування, підведення особливого під загальне, що знаходило втілення в ідеї системи: вивести зміст системи з єдиного першопринципу. констеляція повинна дотримуватись іншого принципу: не підведення особливого під всезагальне, не виведення з першопринципу, а примирення, рівнозначність моментів.

Понятійність, всезагальність, цілісність здійснюється не відповідно до дискурсивного раціо, але виявляються вперше в змінюючих відношеннях одиничних моментів, у вічному становленні, круговороті, де ці моменти самі перетворюються, трансформуються. Констеляція утворює не простір для уявлень чи понять, як це було в традиційній логічній схемі, а сценічне поле. Таке всезагальне Адорно називає ненасильницьким синтезом, безпосереднім опосередкуванням. Оскільки синтез у цьому випадку здійснюється плинними, мігруючими зв’язками особливих моментів, то особливий зміст одержує поляризація: вона є не переходом між полюсами, а — загостреністю екстремумів, між якими створюється сильна напруга. На думку Адорно, з часів Платона філософська свідомість заспокоювала себе через самообман, що можливо оволодіти антиноміями, завдяки середньому яке лежить між екстремумами.

Зв’язок окремих моментів, які породжують всезагальне, не підпорядковується логічній послідовності, аргументованій однолінійності, а відбувається за законом «паратаксіса», одночасності, яку просторово можна уявити у вигляді концентричних кіл, рівновіддалених від центру. В такому просторі втрачає сенс категорія зняття та однозначний вектор негативності.

Адорно пише, що з його теореми — не дається нічого першого, з неї випливає, що неможливо побудувати аргументований зв’язок у звичайній щабельній послідовності, але ціле можливо монтувати з ряду часткових комплексів, які однаково важливі і розміщуються концентрично на рівних щаблях; їх, констеляція, а не поступування, повинна видавати ідею.

Нова логічна структура подібна до поперечних зв’язків на примхливому візерунку килима.

Зміна обліку філософсько-методологічних парадигм пов’язана не лише з відмовами дискурсивно-логічних схем і заборон, а з більш глибокою реконструкцією, що зачіпає мову. Подібно до логічного, мова повинна бути перетворена і пов’язана з мімесисом... комунікативна мова не оминула «корумпованості», редукції до абстрактно-функціональної знакової системи. Включена в технологічну раціональність, вона отримує характер інструментальності. І, як будь-який інструмент, стала однозначною, відсікаючою все міметичне, експресивне, організовуючись у форму судження. Теорія Адорно хоче бути розумовою практикою, здійснюючи руйнування традиційних логічних схем, предикативних структур мови та сприяти «простиранню» безпосереднього, природного, міметичного начала, здатності сприймати світ в його кольоровій та звуковій гамі. Задля спасіння останніх негативна діалектика звертається до фігури шоку. Реконструкція діалектики, на думку німецького філософа, не повинна зупинитися на демонтажі логічного, а йти шляхом реконструкції і мовних форм. У цьому моменті виявляється духовна близькість негативної діалектики та постструктуралізму. Міметична мова, це мова, в якій слова передають сутність і в той же час унікальність речей, і є тією мовою, якою говорить природа, позбавлена насильства. Міметичне Адорно вбачає у мисленні дитини, яка постійно ставить питання про першопричину іменування речей. Ідею міметичної мови Адорно запозичив у Беньяміна, котрий під впливом кабали показав акт творіння як мовний акт. Бог відтворює в світі своє ім’я, букви та склади якого є «звуковими фігурами», що організують хаотичну матерію. За допомогою іменування упорядковується матерія, при цьому імена — суть не в зовнішніх ознаках, а в структурних образах, які визначають внутрішню форму, духовну сутність речей. Міметична мова тому не позначає, але безпосередньо називає сутність речей, перекладає мову Бога на людський рівень, приймаючи при цьому «розміфологізовану» молитву, «форму божественного імені».

На думку Адорно, до міметичної мови найбільш близька усна мова. Саме в живому слові, пластичному, гнучкому, мінливому виявляється міметичне, безпосереднє, індивідуальне. Письмове мовлення більш наближене до раціональності, упорядкованості, відсікає живі паростки думки. В той же час, писемне