Читати книгу - "Філософія як історія філософії: Підручник"

мовлення утримує, не дозволяє зникнути, включає в історію. Таким чином, тут виявляється антиномія: якщо індивід не пише, то він не має історії, якщо пише, то йому загрожує втрата аутентичності. Поетична логіка має наміри зберегти писемне мовлення, увійти в історію, однак уникнути ідентичності, зберегти сліди індивідуальності. Чи інакше — увести живу мову, мову з її особливою ритмікою, розкутістю в писемну мову з її загальними нормами, зламати жорстку структуру однозначності, зберегти ознаки всезагальності.

Міметичній раціональності з її узаконеною багатозначністю, парадоксальністю притаманна особлива, естетична негативність. Естетична негативність не визнає синтезу, який «належить критиці не як окремий акт мислення, який бере окремі моменти разом, а як керівна та вища ідея».

Але констеляція не зупиняється на антиномічності, звертаючись до нового, понятійно-непонятійного, ненасильницького синтезу, який не зраджує справі негативності. «Об’єднуючий момент зберігається без негації, ...прогресуючи до всезагального не поняттями в послідовності щаблів, вступаючи в констеляцію».

Постійна зміна процесуальних відносин, моментів створює їх неспокій, рухливу єдність. Прошарки, струми заперечення перетікають, зливаються, проходять до констеллятивного, негативного цілого.

Філософствування Адорно відмовляється йти шляхом однозначності і вибирає першообразом художнє, естетичне з його багатозначністю та метафоричністю. Ця особливість притаманна не лише Адорно, а й іншим мислителям ХХ сторіччя, існує як тенденція сучасного філософствування, що починається з Мартіна Гайдеґґера. З останнім автор «Негативної діалектики» полемізував дуже гостро, звинувачуючи в «архаїці», в «забутті понятійності». Однак, одночасно високо цінував його наміри відродити специфічність філософії, її наміри передати невиразне, невловиме, в чому вона співпадає з музикою. Адорно, як Гайдеґґер, визначає метафору не тільки як засіб впливу висловлювання, але одночасно як засіб, завдяки якому збагачується продуктивність філософського висловлювання.

Естетична раціональність, на думку Адорно, дозволяє здійснити той коперніканський переворот, про який він заявив у «негативній діалектиці»: попри традиції, яка бере початок від Платона, вбачати благо та цінність не у вічному, незмінному, безумовному, а навпаки, в тимчасовому, відкритому, негативному. Саме ця ідея, як вважає Адорно, надає колориту незвичайності його негативній діалектиці. Але благом може бути не абстрактне заперечування, яке нехтує єдністю та цілісністю і впадає в безумне руйнування, а процесуальна негативність констеляції. В цьому моменті думки Адорно перегукуються з найболючішими проблемами, котрі хвилюють людство. Рівнозначність позицій, реалізація всезагального через відношення особливих моментів, руйнування логоцентризму, акцент на негативності, відкритості — ці думки звучать актуально, відповідно настроям сьогодення, яке вимагає ідею правомірності, рівнозначності різних способів життя. Нова діалектика не нав’язує думки, а пробуджує до сумнівів, а це і є однією з моделей нового філософствування необхідного ХХ сторіччю. Новий філософський етос повертається до людини, чия історія в ХХ столітті була історією поглибленого «божевілля», яке почалося тоді, коли індивід протиставив себе суспільству. Розколоте таким чином суспільство протиставило себе природі, а кожний людський індивід протиставляв своє духовне «Я» власній тілесній організації, і таким чином здійснився поділ на «суб’єкт» та «об’єкт», «Я» і «не-Я», раціональне на ірраціональне, свідоме та несвідоме. Лінія цього розподілу пройшла через кожну особистість, через усю людську культуру, призвівши до «роздвоєння» особистості та культури, тобто — до психічного захворювання. Фінал цього захворювання Освенцим — результат, у світлі якого розкрилася, на думку Адорно, таємниця європейської історії та культури. Таким чином, «Негативна діалектика» Адорно виявилась карикатурою на гегелівську концепцію історії: якщо у Геґеля історія є процесом прогресивного самоздійснення та самовиявлення розуму, то у Адорно історія виявилась процесом поглибленого божевілля — торжеством «запамороченого розуму».

Таким чином, виокремимо основні ідеї творчості Т. Адорно, По-перше, ідея про звільнення людини від природи через панування над нею. Таке «звільнення через панування» є властивістю самого розуму, хоча й не дає справжньої свободи. Те тоталітарне панування над природою, яке дають сучасна наука і техніка, насправді обертається тотальною несвободою. По-друге, «просвітницький» розум розкриває суть європейської цивілізації Історія розуму обертається історією природи. По-третє, «негативна діалектика» , виходячи з понятійного розуміння природи мислення, вказує на діалектичність будь-якого понятійного визначення, оскільки останнє не просто констатує наявність предмета, але перетворює буття визначуваного предмету у щось залежне від себе. Звідси задум негативної діалектики як критичного мислення, звернутого на подолання закладених у поняттях тенденцій панування і наголошення на пріоритетності безпосередньо даного перед понятійним, котре розуміється як «неідентичне», «нетотожне» і тому — індивідуальне. Т. Адорно надає великого значення зображувальним засобам літературної творчості як досвіду зображення нетотожного, потрактовуючи твори мистецтва як витвір раціонального конструювання. Але раціональне упорядкування в мистецтві є по своїй суті індивідуальним, отже є врятуванням нетотожного. Це найбільшою мірою справедливе для сучасного мистецтва, найбільшою мірою вільного від традицій.

Розділ 4 КУЛЬТУРНО-АНТРОПОЛОГІЧНА МЕТОДОЛОГІЯ К. ЛЕВІ-СТРОССА

Під структуралізмом сьогодні розуміється великий комплекс напрямків дослідження, що виникли на початку ХХ ст., яких об’єднує перш за все дослідницька установка на виявлення і експлікацію структури досліджуваного явища. Усвідомлення того факту, що більшість окремо взятих об’єктів є спостережуваними не повністю, що, таким чином, унеможливлює їх «безпосереднє» вивчення, сформувало інтенцію на пошук структури даного об’єкта, тобто на з’ясування його елементного складу та принципів функціонування. Звідси випливає і необхідність розробки спеціального методичного апарату для дослідження структури. За таким принципом підходу до об’єкта дослідження структуралізм зближується з системним підходом, але якщо останній набув поширення головним чином у природничих науках і менше у психології, то структуралізм розвивався в рамках гуманітарних наук: мовознавство, етнографія, антропологія, літературознавство, історія, соціологія, мистецтвознавство. До сьогоднішнього часу системний та структурний підходи, незважаючи на близькість принципів побудови схем дослідження, залишаються фактично непов’язаними один з одним.

Своєю популярністю й впливовістю структуралізм великою мірою зобов’язаний тому факту, що його представники відштовхувались від результатів різноманітних сфер пізнання. Незважаючи на різнорідність об’єктів та предметів дослідження і не дивлячись на часто несумісні точки зору на сутність структури, методологічну спільність структурних досліджень, що провадяться у різних галузях гуманітарного знання, можна прослідкувати досить чітко. Перше і основне — це загальній спосіб виявлення структури: будь-яке структуралістське вивчення має починатися зі з’ясування якомога ширшого кола зовнішніх проявів і відношень даного явища; виявлення (конструювання) внутрішньої його структури є наступним етапом. При цьому для структурних досліджень у різних галузях спільними є позиції розрізнення плану безпосередньо спостережуваного і плану теоретичних конструктів, тобто поведінки і моделі поведінки, постулювання багаторівневого характеру структури, поняття про ієрархію