Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни" автора Тимур Іванович Литовченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 121 122 123 ... 138
Перейти на сторінку:
чогось…

– А чого так?

– Я не можу вимитися, бо застудився. А тут, у палаті, й без того прохолодно.

Застудився?! Он як… Це повністю змінювало справу.

– Назаре Амосовичу, ви в якій лікарні, підкажіть?

– У вашій, у Подільській. На другому поверсі.

– В хірургії?

– Так.

– Ага, зрозуміло! А вхід з Волоської? Від Могилянки?

– Ні, вхід з двору.

– Гаразд, розберуся. Вибачайте, давненько вже там не бував. Не доводилося, на щастя…

– Ну, ти ж здоровий! Навіщо тобі лікарня?

– Гаразд, Назаре Амосовичу, ввечері я підскочу. Тримайтеся.

Поклавши слухавку, Спартак зазирнув до тумбочки робочого столу, видобув з однієї шухлядки запечатану разову бритву BiC і поклав її до сумки. Бритву він тримав у столі про всяк випадок – ось і знадобилася… Мило, йод і вату він купить по дорозі, поїсти теж. Все зрозуміло, тепер про підшефного бомжа і його проблеми можна забути до самого вечора.

Оскільки зимовий сонцеворот був буквально днями, до лікарні Спартак потрапив вже затемно. Якщо площі та вулиці ще якось освітлювалися, то подвір’я лікарні № 15 потопало в чорнильному мороці. Отож до входу в приймальне відділення він пробирався дуже повільно, мало не навпомацки й витратив на це аж чверть години. Загалом-то, у двір можна було зайти і з вулиці Волоської, проте навпроти лікарні була прохідна одного з корпусів НаУКМА. Якщо зіштовхнутися там з Терезкою – неодмінно станеться розмова, гостра і неприємна, на тему: «Навіщо носитися з цим бомжем?..»

Але, зрештою пробравшись двором, Спартак без жодних проблем проминув приймальне відділення, ніким не зупинений, пройшов порожнім коридором через хол, заставлений будівельним риштуванням, східцями піднявся на другий поверх і вже тут попрямував до санітарного посту. Там довкола накритого столу троє молоденьких санітарок розповідали по черзі «солоні» анекдоти, по закінченні кожного вибухаючи дзвінким реготом.

– Перепрошую, до вас тут сьогодні поступив такий собі хворий дідок, Дунець його прізвище. В якій він палаті?..

– П-потухни… – не обертаючись, кинула через плече юна санітарка й продовжила розповідати анекдота, іноді плутаючи слова. Чутливий до хамства Спартак поморщився, однак, не знаючи достеменно ситуації, підкорився й почав мовчки розглядати розкладену просто на стільниці закусь та півлітрову банку з прозорою рідиною, від якої тхнуло спиртом. Лише коли весела трійця досхочу нареготалася, санітарка махнула рукою кудись назад:

– Он тама він, в тій ондо палаті…

– В якій саме, перепрошую?

– Потухни, кому кажуть… Треті двері від нас. А тепер ходи звідси, бо запізно вже, як для відвідин. Всім спати тре’ – а ти припе-е-ерся…

Назара Амосовича він і справді знайшов у вказаній палаті. З восьми ліжок там були зайняти лише три, на одному з них, під самим вікном тихесенько сопів огрядний чоловік, вкритий вовняною ковдрою так, що з-під неї стирчала сама лише лиса маківка. Ще один чоловік лежав у неосвітленому кутку, отож його постать потопала в тіні. Зате цей хворий безперервно скрикував тоненьким фальцетом одне й те саме безглузде:

– Ох-хо-хох!.. Ох-хо-хох!.. Ох-хо-хох!..

І час від часу здригався всім тілом. Дунець лежав біля протилежної стіни і спостерігав за охкаючим товаришем по нещастю з боязкою цікавістю. Верхнє світло було вимкнене, зате настільна лампа на тумбочці біля ліжка бомжа сяяла дуже тьмяно. «Лампочка розжарювання ват на 25, а може, й на 15», – на око визначив Спартак і спитав насамперед:

– Добрий вечір в вашій хаті… А що цей добродій все скрикує та скрикує?

– Та отак, – бомж знизав плечима і якось дуже боязко зіщулився під ковдрою. – Його ще вдень привезли й поклали, а як поклали – так він і лежить. І весь час оце зойкає та й зойкає. Безперервно.

– Весь час?!

– Так.

– А-а-а… санітаркам хтось щось казав?

– Та я один раз дошкандибав до їхнього посту, хоча…

Безхатько на кілька секунд виставив з-під ковдри ліву ногу, литка і гомілкостоп якої були перетягнуті еластичним бинтом.

– А цей не міг сходити? – Спартак мотнув головою у бік хропуна.

– Та він весь час спить, прокидається лише, аби поїсти, – й знов хропе… Як йому так от вдається, просто не уявляю.

– Гаразд. А що санітарки вам сказали?

– Та що вони скажуть?! Вони там усі ще вдень повпивалися, тільки знай собі язиками чешуть. А тепер, мабуть, не краще.

– Не краще, – скрушно зітхнув Спартак. – Ну що ж, кажіть нарешті, що з вами сталося і як ви сюди потрапили?

Не відводячи переляканого погляду від того, хто охкав, Назар Амосович тихо заговорив. Усе пояснювалося дуже просто: промишляючи здачею склотари, безхатько збирав порожні пляшки, але послизнувся, впав і вивихнув лівий гомілкостоп. «Швидка» відвезла його сюди – на Поділ, в лікарню № 15, де вивих вправили й ногу еластичним бинтом перемотали.

Але, за великим рахунком, Дунець невдало впав не просто через ожеледь, а через подерті до дірок чоботи. Через них, а також через дірявий одяг, він встиг застудитися. Отож у приймальному покої йому поміряли температуру (виявилося, у бомжа набігло аж +38,3 °C), прослухали легені та констатували бронхіт, готовий перерости в запалення легенів.

– Отакі-от справи у мене, Спарику, – завершив розповідь Назар Амосович, невідривно спостерігаючи за охкаючим чоловіком. Точніше за нечіткими обрисами «охкала в тіні». – Ти зараз йди собі, бо вже пізно. Чи ти приніс те, про що я прохав?..

Передавши безхатькові мило, бритву, йод і вату, а також пиріжків з м’ясом, журналіст попрощався й пішов додому. Звісно, по дорозі він знов зазирнув на медичний піст і попрохав, щоб хтось із медсестричок подивився, що там сталося з «охкалом».

– Ага, підійдемо, аякже, – п’яно пробелькотала одна з них.

* * *

Відверто кажучи, Спартак не розраховував на таку ранню побудку телефоном у передостанній день року – 30 грудня. Звісно, на роботу сходити треба… проте не поспішаючи, без фанатизму. Як і вчора в понеділок, достатньо було з’явитися в редакції на 11:00. А які термінові справи могли бути всього-то годин за 40 до Новорічного свята – у вівторок, о 9:15 ранку?! Тільки щось або дуже приємне… або навпаки!

– Алльо?..

– Спарику, це ти?!

– Назаре Амосовичу! Чим зобов’язаний?..

Він розслаблено пригадав, що працюючий телефон-автомат мав бути у холі на першому поверсі. В темному холі, заставленому будівельним риштуванням… А у бомжа нога вивихнута. Навіщо ж йому спускатися в хол на перший поверх?! Вони ж учора домовилися, що Спартак прийде ввечері…

– Так, це я.

– Приходь негайно, прошу.

– Назаре Амосовичу, ми ж домовилися…

– Біжи сюди якнайшвидше!

– Але ж?..

– Мене з лікарні викидають. На тебе вся надія…

На щастя, Терезка пішла до НаУКМА в якихось студентських справах, отож вдома вони були удвох з мамою

1 ... 121 122 123 ... 138
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"