Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни" автора Тимур Іванович Литовченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 122 123 124 ... 138
Перейти на сторінку:
Гатею. Доки Спартак одягався, мати зварила каву і нашвидкуруч приготувала пару канапок з ковбасою. Отож в палаті Дунця він з’явився вже за сорок п’ять хвилин.

Насамперед, в очі кинулося те, що ліжко «охкала» було порожнє, хоча й не застелене. У свою чергу вчорашній хропун уже не спав, але, старанно закутавшись ковдрою до підборіддя, із цікавістю дивився на безхатька, який чомусь сидів на своєму ліжку, міцно притиснувшись до стінки.

– Назаре Амосовичу, що сталося? Де цей хворий, який вчора повсякчасно охкав та й охкав?..

– Ох, Спарику, Спарику! В тім-то й річ…

І бомж тремтливим надламаним голосом розповів про все, що сталося:

– Вчора до нього так ніхто з медсестричок і не підійшов, хоч я до їхнього посту дочалапав ще раз. Отож я собі лежу і прислухаюся, як той кричить… усе скрикує та скрикує… Замовк лише глибокої ночі, проте підійти до нього я не наважився. Темно… А на ранок… Виявляється, він уже захолов давно.

Дунець ненадовго замовк, а далі мовив перелякано:

– А потім прийшов він…

– Хто прийшов?! – не зрозумів Спартак.

– Палатний лікар. Прийшов і як роззявив на мене ротяку: «Ти чого тут розлігся?! Ти все одно подохнеш так само, як і цей подох! Анумо вимітайся звідси – бо нема чого мені статистику псувати! Я за годину повернуся, то щоб тебе тут і духу не лишилося!..»

– Що, невже отак і сказав?! – Спартак не вірив власним вухам. – У вас же нога хвора, у вас температура… бронхіт із загрозою запалення легенів…

– Так і сказав, Спарику!.. У мене ондо свідок є.

Безхатько кивнув на закутаного ковдрою чоловіка, і той погойдав бровами на знак згоди.

– Повір вже мені, Спарику! Ти ж мене знаєш…

– Знаю, Назаре Амосовичу. Я вас знаю, та цей мерзотник не знає мене.

В голові вже сам собою склався приблизний тезовий план статті. Щоправда, бракувало деяких деталей… Ну, то нічого: змотатися на Печерськ в редакцію «ПіКу», взяти відповідного листа, по всій формі завіреного печаткою, – й нікуди вони не дінуться! Матеріал якийсь посунути – тоді новорічний «жахлик» про лікарню № 15 завтра ж піде на друк!.. Хоча б на шпальту… а втім, можна і на розворот, якщо постаратися.

Але попервах треба б Дунця заспокоїти – ондо як горопашного діда пропасниця б’є. Це від переляку чи через підвищену температуру?! Втім, байдуже… Головне – сволота-лікар!.. Отже, на вулицю з температурою?! Статистика у нього, бачте!.. Ну-ну.

– А втім, Назаре Амосовичу, не треба думати про всяких паскуд, – показово-радісним голосом мовив Спартак.

– Як же не треба, Спарику?! Він же мене!.. В мороз на вулицю!..

– А отак не треба. Ви краще згадайте, яку громадянську панахиду ми влаштували цього літа на могилі Лесі Українки! Пригадуєте?..

– О-о-о, так-так! Знатна була панахида.

Бомж явно зрадів спогадам, запосміхався, внутрішньо рослабився, припинив нервувати. Тоді вони, перериваючи один одного, почали повторно перебирати всі деталі того дійства в ознаменування 90-х роковин з дня смерті Лесі Українки: як Спартак за допомогою кольорового принтеру роздрукував на цупкому папері красиве запрошення народному хору з Черкас… як приїхали хористи… А ще прийшов чоловічий квартет «Явір»… і хто ще був на їхньому зібранні, хто які промови говорив… І як Дунець стояв струнко, тримаючи на плечі великий прапор України… І як наприкінці всі дякували йому за запрошення – але ніхто не знав, як його звуть!..

Ось саме на піку їхніх спогадів до палати вихором увірвався довготелесий лікар у сніжно-білому халаті. Й одразу ж несамовито загорлав на безхатька:

– Ага-а-а, то ти й досі тут?! Чого розлігся, падло немите?! Я що тобі наказав зробити, га?! Я кого запитую – тебе чи?..

Тут колючий погляд лікаря вперся у відвідувача:

– А хто це тут до нас завітав, скажіть на милість?!

Між тим, Спартак зрозумів, як треба діяти. Нещодавно в їхньому журналі була чудова стаття про східні єдиноборства. Зокрема, про айкідо. А у тієї боротьби цікава філософія: використати енергію супротивника для перемоги над ним! Отже, негідник у білому халаті нападає?! Чудово!..

Губи самі собою склалися в дурнувато-улесливу посмішку й вимовили:

– Здрас-с-сє-є-є!..

І легеньке кивання головою. І кліп-кліп очима.

– Ти хто такий?! – загорлав лікар на Спартака. – Хто ти такий, я кого запитую, га-а-а?! А нумо кажи!

– Я?..

– Головка від *уя! Звісно, ти-и-и! Ти шо, родич цьому? Як його?..

«Овва, він уже й матюкається!» – подумав Спартак. При цьому фальшива посмішка розпливлася аж до вух, а губи самі собою мовили:

– Ні-і-і… знаєте, я йому не родич…

«Зараз має бути запитання, ким я доводжуся Назарові Амосовичу», – подумав Спартак. І лікар аж заверещав несамовито:

– Як це не родич?! Як не родич?! А хто ти тоді йому?

– Ги-ги-и-и!.. – саме собою зірвалося з вуст. І знов кліп-кліп очима. Але далі Спартак зосереджено наморщив чоло й заходився обмацувати кишені, хоча насправді прекрасно знав, у якій з них лежить редакційне посвідчення. При цьому, немовби в пошуках підтримки, озирнувся ліворуч-праворуч. По обличчю безхатька було видно, що сердега геть нічого не розуміє. Той, хто лежав біля вікна, спостерігав за Спартаком з неприхованим презирством. Такий самий вираз обличчя бував у дяді Льоні, коли він цідив через губу: «Ти, племінничок мій, повний нездара й безвільна ганчірка».

Ну що ж, він витиснув із ситуації максимум – тепер контратака!..

– Та я так, знаєте… – мовив Спартак, продовжуючи обмацувати кишені. – Я йому не родич, а-а-а…

– Хто-о-о?

– Просто журналіст.

– Чого-чого?!

Лікар відсахнувся, його обличчя вкрилося червоними плямами. Ну що ж, він першим почав – та ще й при свідках…

– Я йому журналіст, ось я хто. А, до речі!..

Спартак дзвінко ляснув себе в чоло, потім енергійно кивнув, блискавичним жестом видобув з кишені редакційне посвідчення, викинув руку з ним вперед і відкарбував:

– Сивак Спартак Андрійович, редактор відділу «Тема» журналу «Політика і культура», або простіше – «ПіК». А він… – кивок на розгубленого безхатька, – це мій добрий знайомий, Назар Амосович Дунець. Ось я його провідати прийшов. Учора провідував, тепер от сьогодні.

Мабуть, Спартак вперше в житті побачив, як людина полотніє на очах. Справді, буквально за десять секунд колір обличчя лікаря мало чим відрізнявся від білизни його ж халата. Отака вона, магія редакційного посвідчення!.. Особливо якщо це посвідчення журналу «ПіК».

Ну, а тепер – розвинути успіх!..

– Отже, відвідав я вчора свого доброго знайомого Назара Амосовича Дунця, а там… ось на тому ліжку, знаєте напевно… – легкий кивок головою. – Отож там такий собі добродій лежав, знаєте… І так все скрикував, скрикував: «Ох-хо-хох!.. Ох-хо-хох!.. Ох-хо-хох!..»

Сховавши

1 ... 122 123 124 ... 138
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"