Читати книгу - "Дона Флор та двоє її чоловіків"

— Ви тільки погляньте на ці очі!.. — підтримав аргентинець, теж, вочевидь, цінитель жіночої краси…

А погляд, що так легко здатен поцілити в серце, був спрямований кудись у далечінь, здавалося, дона Флор ширяє зараз у якихось солодких мріях. О, сеу Вівалдо чимало би заплатив, щоб прочитати думки та мрії дони Флор, які щодня надихають фармацевта, і хотілося знати, про що вона так лірично замислилась зараз. Вона ходила з кімнати в кімнату, привітно спілкувалася з гостями, як і годиться господині дому, але робила це якось автоматично.

Сеу Вівалдо поклав руку на плече аргентинця: ой не гроші роблять жінку красивою, сеу Бернабо, ой не гроші, а ніжне ставлення й душевний спокій, ось секрети жіночого щастя. Цей відчужений погляд, це звабливе погойдування стегнами свідчать про те, що дона Флор щаслива.

Але дуже дивний був вираз її обличчя… І коли ж це він уже бачив цей відсторонений погляд, немов занурений у глибини серця? Сеу Вівалдо щосили намагався відтворити в пам’яті той момент, і ось він: такою задуманою вона була біля труни Гульвіси. З таким же відсутнім виглядом вона тоді приймала співчуття, як сьогодні приймає привітання, тоді не було гірких сліз, а зараз немає радісних усмішок, а вона все одно десь далеко і з нею лише самотність. Красу дони Флор, зрозумів раптом сеу Вівалдо, не виміряєш звичними мірками, адже вона особлива: особлива краса особливої жінки.

Жінки обговорювали теперішнє подружнє життя дони Флор. Мало хто з дружин фармакологів та оркестрантів знали про її невдалий перший шлюб і зрадливого чоловіка.

Зате для кумась і сусідок найцікавіше було порівнювати обох чоловіків дони Флор. О, це була їхня улюблена розвага: ні пікантні анекдоти, що їх можна було почути в чоловічому колі (а ті безсоромні, як от Марія Антонія, ще й реготали), ні пісні та романси у виконанні Марилди, якою так пишалися дона Норма, дона Марія до Кармо, дона Амелія й захоплювались юнаки, які оточили молоду співачку і вже по вуха втріскалися в неї, о, ніщо не могло зрівнятися з улюбленими словесними віражами кумась.

Отже, любі подруги, хто ще не знає, перший шлюб дони Флор був справжнім пеклом. Тільки маючи таке вдале порівняння, можна сповна оцінити щастя її другого шлюбу, тільки на такому контрасті можна побачити, якою великою помилкою було її перше заміжжя; та яка там помилка, це була справжня напасть, катастрофа! А скільки цій сердешній довелося пережити через те чудовисько, через того диявола: мало того, що то був послідущий гультяй, гравець та розпусник, то він навіть руку на неї підіймав, можете собі уявити?

— Який жах! — дона Себастьяна схопилася за серце і її повні груди сколихнулися.

Як же настраждалася та бідолашна дона Флор! Так страждати може тільки віддана дружина, принижена гіркотою буття, їй доводилося працювати, щоб утримувати дім та ще й оплачувати борги чоловіка, який усі гроші пускав на азартні ігри — такий ось мав ниций потяг, що влітав у копієчку. Тож зараз вона щаслива, а скільки горя їй довелося пережити!

Дона Флор слухає всі ці теревені про своє життя, а її погляд блукає десь в далекому тумані. Ні доні Жізі, яка регоче у веселому чоловічому товаристві, ні доні Нормі, яка ніяк не натішитися співом Марилди, нікому, геть нікому не спало на думку бодай словом захистити покійного.

Близько півночі пішли останні гості. Дона Себастьяна, вражена розповіддю про сім років страждань господині, торкнулася щоки дони Флор у прощальному поцілунку і співчутливо промовила:

— Дякувати Богові, зараз усе змінилося, й нарешті ви маєте щастя, на яке заслуговуєте…

Молоденька зіронька на естрадному небосхилі, Марилда, засліплюючи своєю красою студентів, на прощання затягнула: «Ніч. Усмішкою небо радіє… Спокій усюди витає, мов мрія…». Та серенада, її, дони Флор серенада, яку співав їй колись Гульвіса і яку забрав із собою в небуття.

Задоволений святом, доктор Теодоро проводжав до дверей своїх колег, які, здавалося, ніколи не перестануть дискутувати про вплив музики на лікування деяких хвороб. Погляди доктора Венсеслау Вейґи і доктора Силвіо Феррейри відрізнялися, й щоб дослухати кожного з них, доктор Теодоро довів друзів аж до трамвайної зупинки.

Коли дона Флор зосталася сама, їй раптом достобіса закортіло втекти від усього цього; від тих недоїдків, від столу, заставленого карафками, від тарілок із залишками соусу, від уривків розмов, що долинали знадвору, від самотнього фагота отам, у кутку. Вона повернулася до того всього спиною, пішла в спальню й увімкнула світло:

— Ти? — запитала вона ніжно, анітрохи не здивувавшись, ніби наперед знала, кого там побачить.

На їхньому кованому ліжку голий, як того вечора після Карнавалу, коли його тіло привезли з моргу, лежав Гульвіса і, всміхаючись, прикликав її рукою. Дона Флор теж до нього всміхнулася, бо хто ж встоїть перед цією вдоволеною усмішкою негідника, перед цим невинним і водночас сповненим цинізму обличчям та хтивим поглядом? Навіть святій Кларі це не вдалося, то що ж казати про земну дону Флор?

— Кохана моя… — почула вона незабутнє, таке любе ліниве звертання.

— Чому ти прийшов саме сьогодні? — запитала дона Флор.

— Ти мене сама покликала, сьогодні ти стільки разів мене кликала, що не прийти я просто не зміг… — і він сказав це так переконливо, ніби дона Флор і справді так щиро прагнула його присутності, що її потреба поборола межі реального та неможливого. — Я тут, моя люба. — І ледь звівшись, він узяв її за руку.

Притягнувши дону Флор до себе, він почав палко її цілувати, але припасти до вуст не встиг, вона рвучко ухилилася.

— Ні, ні. Ти збожеволів.

— Чому ні?

Дона Флор сіла на край ліжка, а Гульвіса знову звабливо розлігся, немов хизуючись своїм красивим тілом, немов навмисне демонструючи всі солодкі та заборонені закутки, які вона так любила. Дона Флор не бачила його аж три роки, але за цей час він анітрохи не змінився, кожна рисочка його тіла була така ж, як і колись.

— А ти зовсім не змінився, а от я… геть розтовстіла…

— Не уявляєш, яка ти красива… Схожа на м’ясисту соковиту цибулинку, так і хочеться відкусити шматочок… Цей негідник Вівалдо таки правду казав… Недарма він так витріщався на кожен вигин твого тіла, кожну ямочку…

— Прибери руку, Гульвісо, і перестань молоти дурниці. Сеу Вівалдо ніколи на мене не витріщався, він завжди ставився до мене шанобливо… Негайно забери руку…

— Чому, люба?..