Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

довелося поспішати, долаючи відстань в десять кварталів до кінотеатру «Талія», приказуючи при цьому, що якби він був трохи старшим, то йому не довелося б вдаватися до хитрощів, бо на восьму годину вечора був призначений повторний сеанс, але Гіл з матір’ю ніколи не дозволили б йому піти на вечірній сеанс в будній день, особливо на фільм тривалістю три години. Доведеться вигадувати для них якусь «відмазку», подумав він, але нічого путнього на думку наразі не спадало, а найкраще та найпростіше пояснення – мовляв, у нього після обіду живіт заболів і він змушений був піти додому відлежатись – не спрацювало б, тому, що Гіл з матір’ю на час його повернення мали бути вже вдома: Гіл в кабінеті корпів би над своєю книгою про Бетховена, а матір проявляла би плівки та фотографії в своїй фотолабораторії, а якби так сталося, що матері не буде вдома, то була імовірність в дев’яносто дев’ять відсотків, що вдома буде Гіл. Відсутність поважної причини була проблемою, але, як і з більшістю проблем, котрі створював для себе Фергюсон, він мав схильність спершу робити, а вже потім думати про наслідки, бо він був молодим чоловіком, котрий прагнув отримати бажане саме тоді, коли хотів, і горе тому, хто в цей час заступив йому шлях. З іншого боку, міркував Фергюсон, то йдучи, то підтюпцем біжучи по людному тротуару в прохолодному березневому повітрі, він майже нічого не втрачав, пропустивши у вівторок післяобідні уроки, які складалися з фізкультури та занять в читальному залі, а оскільки містер Макналті та місіс Волерс рідко завдавали собі клопоту перевіряти присутніх, то йому, можливо, навіть вдасться уникнути покарання. А якщо не вдасться, і до повернення додому не вийде придумати якесь фальшиве пояснення, то він просто скаже правду. Зрештою, він же не скоював якогось злочину чи аморального вчинку. Він просто пішов у кіно, бо мало є у цьому світі чогось приємнішого за кіно.

«Талія» являв собою невеличкий кінотеатр неправильної форми приблизно на двісті місць, з товстими колонами, які застували вид, похилою підлогою, що липнула до підошов через всі ті шипучі напої, які були розлиті на неї протягом багатьох років. Тісний та тьмяний, з абсурдно великою кількістю незручностей, де пружини сидінь впивалися в дупи відвідувачів, і де смерділо паленими кукурудзяними пластівцями, цей театр, менше з тим, був найкращим закладом в усьому Верхньому Вест-сайді для перегляду старих фільмів, котрі «Талія» показувала з частотою дві кінокартини на день, щодня – подвійна програма: сьогодні – два французькі фільми, завтра – два радянські, післязавтра – два японські, і так далі. Саме цим і пояснювалося, що «Діти райка» йшли того дня лише в «Талії» і більше ніде у місті, а можливо, і більше ніде у всій країні. Доти Фергюсону вже доводилося бувати там кілька разів, з Гілом та матір’ю, з Емі, з Джимом, в компанії з Емі та Джимом, з шкільними приятелями, але, показавши своє учнівське посвідчення й придбавши зі знижкою квитка за сорок центів, він збагнув, що ніколи не бував тут сам-один, а вмостившись у залі посередині п’ятого ряду, збагнув також, що іще ніколи не бував у кіно сам-один, ані в «Талії», ані в будь-якому іншому кінотеатрі, бо в кіно прийнято було ходити компаніями, та й саме кіно було призначене для великої аудиторії, а коли Фергюсон дивився свої фільми про Лорела та Гарді іще малим хлопцем, то в кімнаті окрім нього нікого не було, а зараз в залі сиділо іще чоловік двадцять п’ять – тридцять, але він все одно був сам-один. Йому було важко сказати, було те відчуття самотності приємним чи неприємним. Воно було просто новим.

А потім почався фільм, і Фергюсон геть забув, був він один чи ні. Виявилося, що Джим мав рацію, вирішив він. Усі три години й десять хвилин, протягом яких перед ним розгорталися події фільму «Діти райка», з його голови не йшла думка про те, що дійсно варто було ризикнути покаранням, аби подивитися цю картину, яка чудово імпонувала темпераменту п’ятнадцятирічного Фергюсона – то була романтична любовна сага, перемежована спалахами гумору, насильства та лукавої розпусти, цілісний твір, де кожен персонаж мав важливе значення для всієї історії: прекрасна й загадкова Гаранс (у виконанні Арлетті) та четверо закоханих в неї чоловіків – актор-мім, чию роль виконував Жан-Луї Барро, душевний але безініціативний мрійник, приречений кульгати дорогою життя, охоплений тугою і сумом, кипуче-яскравий і надзвичайно цікавий актор у виконанні П’єра Брассера, холодний і бундючний граф, якого грав Луї Салу, а також підступний монстр у виконанні Марселя Еррана, який грав роль Ласенера, поета-вбивці, який зарізав графа. Коли ж фільм закінчується тим, що Гаранс розчиняється у величезному паризькому натовпі, а нещасний мім кидається слідом за нею, Фергюсону на думку спали слова Джима: «Це – найкращий з усіх французьких фільмів, Арчі. Приблизно як «Звіяні вітром», але вдесятеро кращий. І хоча на той момент свого життя Фергюсон бачив лише жменьку французьких фільмів, він погодився з тим, що Les Enfants du Paradis був значно кращим за «Звіяні вітром», настільки кращим, що було би просто безглуздо їх порівнювати.

Увімкнулося світло, і Фергюсон, підвівшись та розім’явши руки, помітив декого за три сидіння ліворуч – то був високий темноволосий хлопець, з виду на пару років старший за нього, скоріш за все – також прогульник-кіноман. Коли Фергюсон поглянув на свого компаньйона-втікача, той приязно посміхнувся.

– Класний фільм, – сказав незнайомець.

– Дійсно класний, – підтвердив Фергюсон. – Він мені дуже сподобався.

Хлопець представився як Енді Коен, а коли вони виходили з кінотеатру зазначив, що дивився цей фільм уже втретє, а потім спитав Фергюсона, чи відомо йому, що кримінальник Ласенер, мім Дюбюро та актор Леметр – всі вони були реальними людьми й жили у Франції 1820 років. Ні, зізнався Фергюсон, він цього не знав. Не знав він і того, що цей фільм був знятий у Парижі під час німецької окупації, що акторка Арлетті наприкінці потрапила в страшенну халепу, закрутивши роман з німецьким офіцером, не знав, що письменник Жак Превер та режисер Марсель Карне співпрацювали над кількома фільмами в тридцятих та сорокових роках і були творцями напрямку, який критики згодом охрестили «поетичним реалізмом». «Цей Енді Коен – тип явно начитаний», сказав сам собі Фергюсон; так, він, можливо, трохи й хизувався, намагаючись справити враження на темного молодого неофіта своїми знаннями з історії кінематографа, але робив це надзвичайно дружелюбно, більше від ентузіазму й бажання поділитися інформацією, аніж від поблажливої зарозумілості.

На той момент вони йшли Бродвеєм на південь, і через