Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

три квартали Фергюсон дізнався, що Енді Коену було вісімнадцять, а не сімнадцять, і йому не довелося пропускати заняття, бо він був першокурсником Сіті-коледжу і того дня не мав занять. Його батько помер шість років тому від серцевого нападу, і вони жили з матір’ю в квартирі на перехресті Амстердам-авеню та 107-ї вулиці, а оскільки конкретних планів на решту дня він не мав, то вони з Фергюсоном могли б зайти до кафе перекусити й випити чашечку кави. Ні, сказав Фергюсон, йому треба бути вдома о четвертій тридцять, інакше батьки насварять його. Але вони могли б зустрітися іншим разом, наприклад, в суботу, коли він точно буде вільним, і коли Фергюсон сказав «в суботу», Енді видобув з кишені пальта програмку «Талії» на березень. «Броненосець “Потьомкін”», сказав він. «Початок сеансу – о першій годині».

– «Талія», в суботу о першій, – повторив Фергюсон. – Там і побачимося.

Він потиснув Енді Коену руку, і вони розійшлися – один рушив далі на південь до проїзду Ріверсайд між Вісімдесят восьмою та Вісімдесят дев’ятою вулицями, а другий обернувся й подався в зворотному напрямку, на північ, де його вже чекали вдома батьки. А, може, іще не чекали.

Як і розраховував Фергюсон, Гіл з матір’ю вже були вдома, але він не розраховував, що зі школи вже зателефонували й повідомили про його несанкціонований прогул. У Гіла з матір’ю був отой занепокоєний вираз обличчя, який завжди засмучував Фергюсона і дозволяв йому зрозуміти, наскільки, мабуть, неприємно почувалися вони як люди дорослі, котрим доводилося нести відповідальність за виховання такого персонажу, як він, оскільки дзвінок зі школи означав, що його місцеперебування залишалося невідомим з дванадцятої тридцять по четверту тридцять, чого було цілком достатньо, щоби сумлінні батьки почали непокоїтися про свого зниклого підлітка. Саме тому його матір і встановила правило «чотири тридцять»: будь вдома на цю годину або зателефонуй і повідом, де ти є. Під час баскетбольного сезону це обмеження розширювалося до шостої години через тренування, які проходили після уроків, але баскетбольний сезон вже скінчився, і обмеження «чотири тридцять» знову набуло чинності. Фергюсон увійшов до квартири о четвертій двадцять сім, що будь-якого іншого дня було б цілком нормальним, але він не підозрював, що зі школи зателефонують так швидко, і за цю непередбачливість йому довелося пожалкувати не лише тому, що його відсутність нагнала страху на Гіла з матір’ю, а ще й через те, що він почувався повним ідіотом.

На увесь наступний тиждень суму його кишенькових грошей урізали вдвічі, а три останні дні поточного тижня йому довелося залишатися після уроків мити підлогу в їдальні, шкребти каструлі та сковороди та вичищати велику плиту з вісьмома горілками. Може, Академія «Ріверсайд» і була передовим закладом, але її керівництво й досі вірило у виховну силу примусових нарядів по кухні.

В суботу, в день послабленого режиму та відносної свободи, Фергюсон заявив під час сніданку, що того ж дня збирається піти в кіно з приятелем, а оскільки Гіл та матір зазвичай не ставили йому надто багато дрібних надокучливих запитань (хоча, можливо, їм би й хотілося знати відповіді на них), Фергюсон не конкретизував ані кіно, ані приятеля, і вийшов з дому якраз вчасно, щоби прийти до кінотеатру «Талія» за десять хвилин перша. Він, звісно, не сподівався застати там Енді Коена, гадаючи, що той, скоріш за все, забув про їхню похапливу домовленість про зустріч, але Фергюсон, вже відкривши для себе принади перегляду фільмів наодинці, не надто й переймався з перспективи опинитися на самоті. Проте Енді Коен не забув, і після того, як вони потисли один одному руки й придбали квитки, заходився читати коротку лекцію про режисера Ейзенштейна та його принципи монтажу, котрі революціонізували мистецтво кіно. Енді порадив Фергюсону придивитися до сцени на одеських сходах, одної з найвідоміших сцен в історії кінематографу, і Фергюсон пообіцяв придивитися, хоча слово «Одеса» справило на нього дещо бентежне враження, зважаючи на те, що його бабуся народилася в Одесі, а померла зовсім недавно, кілька місяців тому, і він дуже жалів, що приділяв їй мало уваги, доки вони була жива, мабуть, вирішивши, що вона безсмертна і що він матиме іще вдосталь часу поспілкуватися з нею в майбутньому, чого, звісно, не сталося; думки про бабусю привели до думок про діда, за яким і досі страшенно скучав, і на той час, коли вони з Енді зайняли місця у п’ятому ряду, дійшовши спільної думки, що то був найзручніший ряд у всьому кінотеатрі, вираз обличчя Фергюсона змінився настільки радикально, що Енді поцікавився, чи з ним усе було гаразд.

– Я думаю про своїх бабусю й дідуся, – відповів Фергюсон. – І про свого батька, і про всіх тих померлих, кого я знав. – І додав, тицьнувши пальцем у свою ліву скроню: – Інколи там буває дуже темно.

– Розумію, – сказав Енді. – Я увесь час думаю про свого батька, хоча він уже шість років як помер.

Їхньому взаєморозумінню сприяло те, що батько Енді також помер, подумав Фергюсон, що вони обидва були синами спочилих батьків і проводили свої дні в компанії з привидами, принаймні в погані дні, в дні найгірші, а через те, що поганими днями вся непривабливість світу проявляється особливо різко, вони тікали до темряви кінотеатрів і почувалися найщасливіше, сидячі в темряві.

Енді сказав щось про сотні копій, які пішли на монтаж цієї потрясаючої сцени, але перш ніж він встиг повідомити Фергюсону, скільки точно їх було (ясно, що цю цифру він знав напам’ять), світло поволі згасло, увімкнувся кінопроектор, і Фергюсон зосередив свою увагу на екрані, бо йому було цікаво побачити, чому довкола цього фільму був здійнятий такий шум.

Городяни Одеси махають бунтівним матросам з вершечку сходів. Якась заможна жінка розкриває білу парасольку, безногий хлопчина знімає кепку; несподівано на екрані з’являється слово РАПТОМ, а потім увесь екран заповнює лице переляканої жінки. Натовп людей кидається сходами вниз, серед них – безногий хлопець, а тим часом на передній план вихоплюється біла парасолька. Швидка музика, музика хаотична, музика, яка мчить стрімкіше за серце, що несамовито калатає. Безногий хлопець – в центрі, а натовп стікає донизу по обидва боки від нього. Зворотним планом – солдати в білих уніформах женуться за натовпом сходами. Крупним кадром жінка, яка підводиться з землі. У якогось чоловіка підгинаються коліна. Хтось падає поруч. Потім падає іще один чоловік. Загальним планом – біжучий натовп, за яким женуться сходами солдати. Вони піднімають гвинтівки й ціляться. Люди зіщулюються від страху. Юрма бічним планом, юрма переднім планом, а потім