Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

камера починає рухатися, стрімко пересуваючись паралельно натовпу стрімко біжучих людей. Згори стріляють гвинтівки. Якась матір тікає зі своїм маленьким хлопцем, доки той не падає долілиць. Матір біжить далі, натовп біжить далі. Хлопчик в білій сорочці плаче, з його голови капає кров, його біла сорочка поцяткована краплями крові. Юрма продовжує бігти, але матір, нарешті, здогадується, що сина поруч не має, і зупиняється. А потім озирається, видивляючись свого хлопчика. Крупним планом її зболене обличчя. Плачучий хлопчик в білій сорочці непритомніє. Матір, охоплена жахом, розкриває рота й хапає себе за волосся. Крупним планом непритомний хлопчик, а повз нього біжать і біжать чиїсь ноги. Музика шалено скаче. Крупним планом охоплене жахом обличчя матері. А безкінечний натовп продовжує спливати донизу сходами. На випростану руку хлопця наступає чийсь чобіт. Крупним планом – натовп. Знову чийсь чобіт наступає на руку хлопцю. Скривавлений, він перекочується на спину. Максимально крупним планом – сповнені жаху материнські очі. Натовп стікає донизу. Вона починає рухатися вперед, розкривши рота й вхопившись за волосся. Наближається до впалого сина. Схиляється, щоби взяти його на руки. Загальний план несамовитого, охопленого панікою натовпу. Зворотнім планом матір, яка несе хлопця нагору сходами, назустріч солдатам. Її вуста ворушаться, з них вилітають гнівні слова. Щільний натовп широким планом. Ближнім планом – люди, які поприсідали, ховаючись за кам’яною стіною, серед них – Жінка в Пенсне…

Отак почався фільм, і Фергюсон, спостерігаючи за послідовністю сцен, був настільки зворушений цією моторошною картиною насильства, що його очі поволі наповнилися слізьми. Було нестерпно дивитися, як матір з хлопцем застрелили царські солдати, було нестерпно дивитися, як убили іще одну матір, як дитячій возик покотився сходами вниз, було нестерпно дивитися на жінку в пенсне, яка волала, широко розкривши рота, одна лінза її пенсне була розтрощена, і її око кровоточило, було нестерпно дивитися, як козаки своїми шаблями порубали дитинча у возику на шматки. То були незабутні сцени, які років з п’ятдесят продовжували снитися йому в кошмарах, та хоча Фергюсон і мимовільно сахався того, що відбувалося на екрані, він водночас не міг відірвати від нього заворожених очей, ошелешений тим, як вправно режисер зафільмував такі складні й масштабні епізоди, а енергія, яка вихлюпнулася в зал протягом цих кількох хвилин, була настільки потужною, що ледь не розкраяла Фергюсона навпіл. Коли ж фільм скінчився, він був настільки приголомшений, настільки захоплений, настільки розгублений в мішанині печалі й захвату, що йому здалося, наче жодному іншому фільму вже не вдасться справити на нього таке враження, як цей.

В програмі був іще один фільм Ейзенштейна, «Жовтень», відомий своєю англійською назвою «Десять днів, що струсонули світ», та коли Енді спитав Фергюсона, чи хоче він його дивитися, Фергюсон похитав головою й сказав, що надто втомився й хоче ковтнути трохи свіжого повітря. Тож вони вийшли надвір, не зовсім впевнені, що робитимуть далі. Енді запропонував піти до нього додому, де він дасть Фергюсону почитати книги Ейзенштейна «Форма фільму» й «Сенс фільму» і, може, нашкребе щось поїсти, і Фергюсон, не маючи конкретних планів на решту дня подумав: «А чом би й ні?» Поки вони йшли до перехрестя Західної 107-ї вулиці та Амстердам-авеню, загадковий Енді Коен розголосив іще кілька фактів зі свого життя: той факт, що його матір була дипломованою медсестрою в шпиталі Св. Луки і того дня працювала зміну з дванадцяти дня до восьмої вечора, і тому (слава богу), коли вони прийдуть до нього, то вдома її не буде; той факт, що він пройшов до Колумбійського університету, але вирішив натомість піти до Сіті-Коледжу, бо навчання там було безкоштовним, а матір була не в змозі оплачувати його заняття в Колумбійському університеті (одначе як це все ж таки приємно – усвідомлювати, що у тебе вистачило клепки пробитися до університету з Ліги Плюща!), а третій факт полягав у тім, що хоч як би Енді не любив кіно, іще більше він любив книги, тож якщо все піде у відповідності до плану, то він захистить докторську дисертацію й стане викладачем літератури в якомусь навчальному закладі, можливо – Ха! – в тому ж самому Колумбійському університеті. Поки Енді говорив, а Фергюсон слухав, його приголомшила та величезна прірва, яка розділяла їх в інтелектуальному плані, наче три роки їхньої вікової різниці являли собою подорож завдовжки кілька тисяч миль, яку Фергюсон тільки-но розпочав, і через те, що почувався він таким невігласом у порівнянні з мізковитим вузівським студентом, який крокував поруч, Фергюсон задавався питанням: а чому це Енді Коен так наполегливо намагався з ним потоваришувати? Може, подумав Фергюсон, Енді був одним з тих самотніх людей, яким немає з ким поспілкуватися, індивідом настільки спраглим товариської компанії, що він ладен був потоваришувати з ким завгодно, хто йому трапився, навіть якщо це – всього-на-всього учень середньої школи? Якщо так, то це не мало особливого сенсу. Деякі люди мають вади характеру або фізичні чи ментальні вади, які, зазвичай, ізолюють їх від інших людей, але Енді, схоже, таким не був. Він був приязним та доволі симпатичним, не без почуття гумору, і щедрим (про що свідчив його намір дати Фергюсону книжку почитати), одним словом, Енді підпадав приблизно під одну категорію з кузеном Джимом, який був лише на рік старшим за Енді і мав багато друзів, більше друзів, аніж пальців на кількох руках. Тепер, коли Фергюсон про це замислився, він вирішив, що ефект його спілкування з Енді вельми нагадував його стосунки з Джимом – приємне усвідомлення того, що старший не дивився на нього звисока, що вони йшли вулицею нога в ногу. Але Джим був кузеном, і таке ставлення було нормальним з боку когось із членів родини, тоді як Енді Коен, принаймні наразі, був для нього практично чужинцем.

Майбутній професор мешкав у маленькій трикімнатній квартирі на третьому поверсі обшарпаного одинадцятиповерхового будинку, одного з численних багатоповерхових споруд Верхнього Вест-сайду, які занепали до жалюгідного стану після закінчення війни; колись це було скромне, але пристойне житло для представників середньо-середнього класу, а тепер в ньому мешкала ціла палітра обтяжених проблемами незаможних людей, котрі за зачиненими дверми своїх квартир говорили кількома різними мовами. Енді, показуючи Фергюсону скромно вмебльовані, але добре впорядковані кімнати, пояснив, що вони з матір’ю перебралися сюди після третього й останнього батькового інфаркту, і Фергюсон збагнув, що, напевне, саме таку квартиру вони з матір’ю орендували б, якби страхові гроші не допомогли їм пережити роки негараздів після батькової смерті. Тепер, коли його матір знову вийшла заміж і заробляла пристойні гроші фотографом, а