Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер 📚 - Українською

Читати книгу - "Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Крадії та інші твори" автора Вільям Фолкнер. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 122 123 124 ... 190
Перейти на сторінку:
— усе разом. На мить я подумав, що він уперіщить Неда чимось одним або й усім цим купно. Я поспішив сказати:

— Ти хочеш, щоб я…

— Авжеж, — відказав Бун. — Всі ми муситимемо докласти рук. Ми, тобто я й містер Вордвін, мали трохи клопоту з ним торік. Цього разу нам треба якось самим…

— Скільки ви заплатили йому торік, що витяг вас із болота? — запитав Нед.

— Два долари, — відповів Бун. — …отож можеш і зовсім скинути штани, і сорочку теж. Тут це нікому не вадитиме…

— Два долари? — вразився Нед. — То куди там той бавовник! Він може собі тут сидіти в затінку й господарювати, навіть з місця не сходячи. Оце коли б мені хазяїн дав шмат багниська на дорозі!

— Авжеж-бо, — сказав Бун. — А тим часом наламаєш собі руку. — Він дав Недові блок і скількись там колючого дроту. — Тягни це он до тої верби, до тої здорової, і добре прикріпи.

Нед, розсновуючи дріт, блок відніс до дерева. Я скинув штани й черевики і ступив у багнюку. Було приємно й прохолодно. Може, й Бун відчував те саме. А може, він — та й Нед теж — відчував просто полегкість, звільнення, що вже не мусить марнувати часу, намагаючись не забрьохатись. Та хоч би там як, а відтепер він любісінько собі нехтував багнюку, присідав у неї і приказував тихо раз у раз «сучий син», незграбно зачіпляючи другий кінець дроту за гак спереду машини.

— Оно, — сказав він мені, — приволочи лиш відтіля трохи галуззя. — І, читаючи мої думки, додав: — Я теж не знаю, відки воно там узялося. Може, він сам його накладає людям напохваті — хай, мовляв, знають, що не задурно йому два долари дістаються.

Отож я приволік хмизу — і галуззя, й пруття — у багнюку перед машиною, в той час як Бун з Недом натягли дріт І підготували все; тоді Нед ї я стали при блоку, а Бун позад машини, знов із своєю жердиною-підвагою.

— У вас легка робота, — сказав він нам. — Маєте тільки підхопити й натягнути дріт, коли я підважу. Ну гаразд, — мовив він. — Починаймо.

Все це скидалося на сон. Не на кошмар, а просто на сон: мирне, супокійне, самітне, відлюдне, мало не первісне тло липучого намулу, й слизоти, й незайманих заростей, і палу, на якому навіть ці мули, — мирно відмахуючись від сили-силенної безмежно малих невидимих створінь, що становили, власне, те повітря, в якому ми рухались і яким дихали, — не тільки не були чимось чужорідним, а навпаки, становили щось напрочуд йому притаманне, як біологічні глухі кути, і саме через це вони здавалися віджилими істотами, ще й не встигши народитись; автомобіль — дорогá й непотрібна механічна іграшка, потужністю й силою рівна десяткові коней, а проте безпорадна й немічна в цьому трохи не дитинному стиску кількох дюймів тимчасово з’єднаних між собою двох лагідних і миролюбних стихій, землі й води, з якими навіть найутліші утвори і сполуки, призначені для руху, а вироблені давніми й невигадливими способами, легко давали собі раду впродовж безлічі поколінь; троє нас, троє розчахнутих, однакових і тепер нерозрізненних створінь кольору багнюки, які зав’язли в смертельній боротьбі, що її поступ — коли й був такий — вимірювався жалюгідними дюймами, слизькими, наче льодовики. І весь цей час чоловік той сидів на веранді на плетеному стільці, стежачи за нами, як ми з Недом напиналися з усіх сил, виборюючи кожен дюйм на дроті, тепер так облиплому багнюкою, що ледве його можна було й удержати, а позаду героїчно, мов титан, змагався Бун, підсовуючи жердину під автомобіль, підважуючи його й посуваючи наперед. Раз він зупинився, відкинув геть жердину, нахилившись, ухопив машину руками і аж на фут чи два попхнув її вперед, так, наче це була якась тачка. Жодна людина не спромоглася б на таке. Та й не повинна б спромагатись. Я сказав це нарешті. Я перестав тягти й сказав, захеканий:

— Ні. Ми не можемо. Просто не можемо.

А Бун на це пригаслим голосом, тихим і лагідним, як любовний шепіт:

— Відійди тоді з дороги, щоб я не наїхав.

— Ні, — сказав я. Ковзаючи й спотикаючись, я ступив до нього. — Ні. Ти надвередишся.

— Я не втомився, — відказав Бун спокійно і сухо. — Я тільки-но розворушився. Але ви з Недом можете передихнути. І поки ти відпочиватимеш, приволочи сюди ще трохи гілляччя…

— Ні, — сказав я. — Ні. Он він їде. Хочеш, щоб він це побачив?

Бо ми вже могли й чути, і бачити його — чвакання і кляскіт мулячих копит, коли мули обережно ступали собі край багниська, ланцюги побрязкували мало не мелодійно, чоловік сидів верхи на мулі і другого мула вів за віжки, черевики його, зв’язані докупи шнурівкою, звисали з кілочків на одному хомуті, а стельвага погойдувалася перед ним, як ото на малюнку рушниця в бувалого мисливця на буйволів. Чоловік був худорлявий, старший за нас — за мене то вже напевно, — як мені видалося.

— Здорові були, хлопці, — мовив він. — Либонь, ви вже готові. Як ся маєш, Джефферсоне? — це до Буна. — Минулого літа ти, либонь, таки перебрався врешті.

— Либонь, що так, — відказав Бун. Він змінився, відразу й цілковито, наче хто сторінку перегорнув: гравець у покер, що раптом побачив, як друга двійка впала до рук по той бік столу. — Ми б і цим разом перебрались, якби ви тут не розорали багнище.

— Не май нам цього за зле, — мовив чоловік. — Калюжа ця дає в нас найкращий урожай.

— По два долари з багниська — чом би й не найкращий, — зауважив Нед.

Чоловік на хвильку примружив до нього очі.

— А таки маєш слушність, — сказав він. — Ось. Бери оцю стельвагу; ти, певне, знаєш, куди її чіпляти мулам.

— Злізь та сам це зроби, — мовив Бун. — Бо чого б ми платили тобі два долари як фахівцеві? Торік ти сам це робив.

— То було торік, — сказав чоловік. — Бабрання у воді та чіпляння ланцюгів до цих різних штуковин підірвало моє здоров’я, тож тепер досить мені плюснути на себе, як уже маю гостець.

Отож він ані ворухнувся. Він тільки підвів мулів і поставив їх бік о бік, задом до машини, а Бун з Недом причепили посторонки до орчиків, після чого Бун присів навпочіпки в багнюку, щоб прикріпити ланцюг до автомобіля.

— Куди його чіпляти? — запитав він.

— Про мене куди хоч, — відповів чоловік. — Чіпляй до тої частини, яку хочеш виволокти з багниська. Коли хочеш витягти усе це заразом, то я б радив причепити до осі.

1 ... 122 123 124 ... 190
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер"