Читати книгу - "Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер"

Отож ми з Недом так і зробили, Бун прикріпив ланцюга, і ми всі втрьох поставали збоку й дивились. Він, безперечно, був фахівець, та й мули теж досі поробилися фахівцями: витягали машину з багниська й тримали ланцюга напнутим так рівноважно, як балансери, і, зрушивши автомобіль, уже не зупинялася, керовані самим лише словом-другим від чоловіка, що їхав на ближчому мулі, та ще принагідним доторком обдертого від кори прута, що він мав у руках, і так нарешті машина опинилася там, де було більше землі ніж води.

— Гаразд, Неде, — сказав Бун. — Відчепи його.

— Ще ні, — сказав чоловік. — По цей бік мосту є ще одна баюра, через неї я вже задарма вас перепроваджу. Ти вже забув за рік. — Тоді до Неда: — Вона в нас називається резервною ділянкою.

— Себто різдвяною борозною, — сказав Нед.

— А може, — сказав чоловік. — А що воно таке?

Нед пояснив йому.

— Це так у нас робили в Маккаслінів ще до поразки Конфедерації, коли старий Лусьєс Квінтес Керазерс був живий, і так само й молодий Едмондс тепер робить. Щовесни проводять борозну через найкраще поле на плантації, і кожен кущик бавовника між цею смугою й ближчим краєм поля належить до різдвяного фонду, що на нього хазяїн уже не має права, і кожен чорний Маккаслін дістає на різдво свою пайку відтіля. Ось що таке різдвяна борозна. Господарюючи на багниську, ви, либонь, і не чули ніколи про неї. — Чоловік хвильку дивився на Неда. Перегодом Нед додав: — Ги, ги, ги.

— Це вже краще, — сказав чоловік. — А то я вже був подумав, що ми зле порозумілися між собою. — Він звернувся до Буна: — Може, краще б хто сів за кермо?

— Справді, — відказав Бун. — Гаразд, давай, — кинув він мені.

Отож я всунувся під кермо, увесь як був у болоті. Але ще ми не рушили. Чоловік сказав:

— Я забув нагадати, то саме вже пора. Ціни тут подвоїлися в нас від минулого року.

— А то чому? — запитав Бун. — Машина та сама, баюра та сама, та й багнюка, чорти б її батькові, коли не та сама!

— То було торік. А тепер побільшало роботи. І то настільки, що мені не впорати її, коли не підвищу ціни.

— Гаразд уже, щоб воно запалося, — мовив Бун. — Рушаймо лиш.

Отож далі посунули ми, осоромлені, слідом за мулами, — до другого багниська, вступили в нього і залишили позаду. Міст лежав тепер просто перед нами, і за ним видніла дорога аж на край долини, де було безпечно.

— Тепер уже все добре, — сказав чоловік. — Поки не повернетесь назад.

Бун відчіпляв ланцюга, тим часом як Нед відв’язав посторонки й віддав стельвагу чоловікові, що сидів верхи на мулі.

— Ми сюдою не вертатимемось, — сказав Бун.

— Я б теж так зробив, — схвально кивнув чоловік.

Бун ступив назад до останньої калюжі, трохи змив багнюку з рук, повернувсь і видобув з гамана чотири долари. Чоловік ані ворухнувся.

— Належиться шість доларів, — сказав він.

— Торік було два долари, — мовив Бун. — Ти кажеш, тепер подвоїлось. Двічі по два — чотири. Гаразд. Ось чотири долари.

— Я брав по долару з пасажира, — пояснив чоловік. — Торік вас було двоє. Це два долари. Тепер ціна подвоїлась. Вас троє. Це шість доларів. Ти, може, волів би пішки йти назад до Джефферсона, аніж платити два долари, але цей хлопець і цей чорний, може, хотіли б їхати?

— А може, я теж не хочу вертатись? — упирався Бун. — І що, як я не заплачу тобі шість доларів? Або як я взагалі тобі нічого не заплачу?

— Можеш і так зробити, — погодився чоловік. — Ці мули сьогодні тяжко натомились, але, мабуть, у них ще стане сили заволокти цю штуку назад, звідки вони її витягли.

Та Бун уже відмовився від боротьби, здався й капітулював.

— Щоб воно запалося, — сказав він. — Таж цей хлопчисько ще дитя! І за таке мале дитя…

— Може, тим йому легше буде вертатись до Джефферсона пішака, — зауважив чоловік, — але дорога від того не покоротшає.

— Ну, та гаразд уже, — мовив Бун. — Але глянь лиш на цього другого! Коли він змиє з себе цю багнюку, то й тоді навіть не стане білим.

Чоловік хвильку дивився просто себе. А тоді глянув на Буна:

— Сину, — сказав він, — ці мули не розрізняють кольорів,

V

Бун казав Недові й мені, що тільки-но ми подолаємо долину Пекельного Потоку, як, нас оточить цивілізація. Він малював перед нами картини, де була сила всіляких доріг, а автомобілів так густо, як мух. Хоча, можливо, нам перше треба було викинути Потік з пам’яті у прірву забуття, а чи бодай щоб він з ока запався. А може, ми не гідні були цивілізації, поки не струсили з ніг своїх бруд Пекельного Потоку? В усякому разі, досі нічого ще не змінилося. Чоловік дістав своїх шість доларів і подався геть із мулами та стельвагою; я завважив, однак, що він не повернув до своєї хатини, а рушив через болото й зник, так наче вже скінчив свою денну працю; Нед також це завважив.

— Він таки не скупій, — сказав Нед. — Та й чого мав би ним бути. Заробив уже шість доларів, а ще ж і на обід не пора.

— Як на мене, то саме пора, — мовив Бун. — Витягай-но харч.

Отож ми витягли кошика з харчем, що міс Беленбо спакувала для нас, а також блок, і сокиру, й лопату, і наші черевики, й шкарпетки, й мої штани (автомобіля ми навіть не займали, то була б марна праця, аж поки на добудемось до Мемфіса, де вже напевно — принаймні ми так сподівалися — не буде багниськ) і, повернувшись назад до Потоку, помили інструмент і змотали дріт. Бунова й Недова одежа виглядала вкрай жалюгідно, тож Бун заліз у воду, геть в одежі, як був, і обмився, і намовляв Неда піти за його прикладом. Але Бун мав друге вбрання у валізці, тим-то все, що Нед зробив, — це скинув сорочку й натягнув натомість куртку. Здається, я згадував тобі про його шкіряну валізчину, що її він поза домом носив скорше на собі, аніж при собі, як ото дипломати носять, маючи в них (Нед мав у своїй біблію та дві великі ложки чи не найкращого дідусевого віскі) іншим разом, гадаю, ще й менше добра.

Тоді ми підобідали — шинкою, смаженим курчам, коржиками, домашнім грушевим варенням, пирогом