Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

— То що то, по-твоєму?

Світіння якраз досягло капсули і тепер повільно підіймалося з землі, набуваючи об’ємної форми, що нагадувала людину.

— Це — душа!

В цей момент Натібріс блискавично схопила душу за те, що нагадувало людську шию.

Перестрибнувши через кілька сходинок, Катя забігла на поріг і, не встигнувши вчасно зупинитися, вибила вхідні двері. Мало не впавши, вона схопилася за ручку і таки змогла встояти на ногах.

— Ха… — трохи нервово вигукнула.

Відновивши дихання і серцевий ритм, Катя спершу зайшла в ту ж кімнату, що і минулого разу. Взявши розкладний дерев’яний стілець, вона щосили вдарила ним об стіл. Чашка, що там стояла, розлетілася на маленькі друзки.

Від удару стілець розламався, і у Каті в руках опинилося кілька гарних дощок, які вона планувала використовувати для того, щоб усе трощити. Ніжки від стільця виявилися кращими інструментами, щоб щось ламати, аніж загублені нею у лісі звичайні палиці.

По черзі вона заходила в кожну кімнату і нищила те, що траплялося під руку. Почала вона з невеликих колб з різними рідинами, в одній з кімнат. Далі пішли стоси паперів, які вона змітала зі столів і топтала. Дісталося шафам з книжками, полиці яких не витримали і кількох ударів: все посипалося на підлогу. Більше уваги вона приділила кімнаті з людськими органами: Катя постаралася, щоб кожна з банок була розбита.

З кожною новою кімнатою злість підсилювалася, і вона завзято все трощила. Хімічні установки розліталися в різні сторони, уламки скла вже встигли кілька разів подряпати дівчину, але вона не зупинялася. Хімічні рідини вже добряче намочили її светр, і Катя сподівалася, що ці рідини не легкозаймисті.

Розправившись з останньою кімнатою першого поверху, де, на її думку, була операційна, чи щось типу того, Катя нарешті піднялася на другий поверх.

— Ти впевнений? — вирішив перепитати Степан.

— Так, впевнений! Але це ослаблена душа…

— Звідкіля вона тут взялася? Припливла по виклику? — не дуже розумів детектив, він потягнувся рукою до зброї, але згадав, що нічого не зможе зробити Натібріс.

— З квітки папороті, — Андрій згадав, що перед тим, як вони пішли, деякі квітки папороті почали в’янути, він міг припустити, що тоді Натібріс так само забирала до себе інші душі. Він не знав, чи всі вона забрала, але думав, що якщо і залишилися, то зовсім мало. — Відчуття, що вона забрала останню потрібну для себе душу.

Саме в цей момент Натібріс взялася обома руками за душу, де була голова, і просто розідрала її навпіл. Дві білі напівпрозорі половинки, наче павутина, повільно плинула на землю. І, не долетівши до найближчих листочків папороті, розчинилися у повітрі.

На секунду Степану стало погано, він уявив, що це людське тіло розірвали навпіл. Прочистивши горло, він відчув себе краще.

Андрій же почервонів від люті. Для нього, це була найгірша неповага до будь-якої людини — начхати на душу. Та ще й розірвали на шматки. Він навіть не міг уявити, що відчувала та душа, і що з нею трапилося. Пішла вона на покій, чи зникла, наче ніколи і не було.

— Що це? — прошепотів детектив.

В кількох сантиметрах над рукою Натібріс ширяв абсолютно чорний згусток чогось незрозумілого неправильної форми. Наче вона отримала уламок якоїсь речі, що впала і розбилася. Цей чорний уламок випромінював чорне сяйво.

Що Степан, що Андрій намагалися збагнути те, що бачать. Адже чорне сяйво робило простір навколо Натібріс темнішим. Але той уламок неправильної форми все одно можна було досить чітко роздивитися. Наче між ним та темрявою був пустий простір, непомітний для ока людини. Але відчутний для душі.

Не спиняючись ні на секунду, Катя забігла по сходах на другий поверх, засапавшись. Тож їй довелося зупинитися на секунду, щоб віддихатися.

Спочатку вона зайшла у кімнату-склад з приладами, що підключалися до вен людей. І там вона добряче відірвалася, розтрощивши кожну коробку. Катя топталася по тих дротах, била дошкою, і наприкінці перевернула стелажі, які не були закріплені.

Поступово лють виходила з неї. В наступній кімнаті-складі вона зробила те саме. Пластикові коробки з іграми хрустіли під її ногами, диски тріскалися і ставали непридатними для використання. Нарешті вона дісталася до неробочого комп’ютера біля бічної стіни. Першим отримав монітор, від якого в різні сторони розлетілися пластикові уламки. Тож Каті довелося примружитися, щоб захистити очі. Після другого удару монітор полетів на підлогу, а дівчина одразу стрибнула на нього і мало не послизнулася, але встояла на ногах. Навіть попередні два удари вивели монітор з ладу, але після стрибка він перетворився на купу брухту.

Витягнувши системний блок з-під столу, Катя почала завдавати сильних ударів. Поступово тоненький метал бічних стінок корпусу почав гнутися. Вона додавала ударів ногою. І нарешті одна з кришок погнулася так, що Катя змогла її віддерти. Тепер удари наносилися по материнській платі та інших компонентах комп’ютера. Вистачило всього шести ударів, щоб зрозуміти, що комп’ютер більше непридатний для використання. Тож Катя завалила стелажі, один з яких впав на стіл і розламав його. Після чого вона перейшла до кімнати, де стояли три комп’ютери.

Добре замахнувшись, Катя одразу збила зі столів два монітори і почала їх топтати. Третій вона вдарила зверху так, що з нього вилетіла матриця. Один за одним вона повитягувала системні блоки, розриваючи дроти, що були підключені позаду. Склавши їх в центрі кімнати, Катя з усієї сили била, деформуючи метал та пластик на корпусах. Врешті-решт вона досягнула своєї цілі і розбила всі плати, щоб комп’ютери більше не могли запуститися.

Лише після цього вона відчула, як злість відійшла на задній план, в серверну кімнату вона заходила, майже заспокоївшись. Всередині стояло десять великих серверних шаф, більших за Катю. В скляних дверцятах стирчали ключі, якими можна було відкрити шафи та отримати доступ до серверів та блоків пам’яті.