Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Викрадачі 📚 - Українською

Читати книгу - "Викрадачі"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Викрадачі" автора Елізабет Костова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 122 123 124 ... 171
Перейти на сторінку:
живописі виявилася цікавою й затримала мене значно довше, ніж я розраховувала. Нарешті я вибачилась, обтрусила свої джинси й приготувалася йти до себе, до дбайливо застеленого ліжка. Френк також розмовляв з кимось біля багаття — з юною й вродливою особою, тож я могла не хвилюватися, що знов побачу його перед дзеркалом у моїй кімнаті. Втім, я обійшла його дальньою дорогою й через це опинилася на краю подвір’я, в суцільній темряві, куди вже не сягало світло багаття.

Майже в самому лісі стояла людина, високий на зріст чоловік, який протирав очі, потирав голову, наче дуже втомився або розгубився й ішов до лісу, замість повернутися до багаття, де зібрався веселий натовп. За кілька хвилин він покрокував у ліс стежкою, яку я подумки називала нашою, і я пішла за ним, усвідомлюючи, що краще було б цього не робити. Світла ледве вистачало, щоб я могла бачити, як він крокує поперед мене й не помічає, що я йду за ним. Рази два я казала собі, що час повертатися, що потрібно залишити його у спокої. Ішов він до тієї ділянки берега, де ми сьогодні малювали. Можливо, бажав побачити ті форми, що ми їх малювали, утім, зараз їх майже не побачиш, та в будь-якому випадку — якщо він пішов з табору самотній, то напевно ж не бажав компанії.

На узліссі я зупинилася й спостерігала, як він іде до самого берега, а галька рипить під його кроками. Чутно було дихання океану. Вода поблискувала в темряві, простягаючись до зовсім уже темного обрію. Висипали зірки, але небо залишалося ще не чорним, а синім, сапфіровим, на його тлі вирізнялася світла сорочка Роберта, який тепер рухався понад самою водою. Постояв спокійно, потім нахилився, щось підібрав із землі, розмахнувся, мов хлопчик, який щойно навчився грати в бейсбол, і сильно кинув — камінець. Рух був швидкий, шалений — можливо, Роберт відчував злість або відчай, і в такий спосіб шукав розрядки. Я дивилась на нього й не рухалася, трохи налякана силою його емоцій. Потім він присів навпочіпки (знову дитячий рух, особливо дивний для людини такої міцної статури) і затулив обличчя руками.

Я було подумала спершу, що він стомився, роздратувався (як і я сама) через неможливість добре виспатися, через постійну необхідність спілкуватися з іншими людьми на семінарі, а можливо, він навіть плакав — хоча я не здатна уявити, через що може плакати така людина, як Роберт Олівер. А він сів прямо на гальку (там же мокро, подумалося мені, незручно, слизько), сидів і сидів, затуливши обличчя. Хвилі тихо накочувалися на берег, вкриті ледь видною в темряві білою піною. Отак я стояла, а він сидів, спина й плечі його трохи гойдалися вперед і назад. Урешті-решт я завжди керуюсь вказівками свого серця, хоча поважаю розум і норми поведінки. Не можу пояснити, чому так трапляється, бо й сама не знаю. Я пішла до берега, чула, як рипить галька під ногами, одного разу ледь не впала.

Роберт обернувся, лише коли я підійшла зовсім близько, але вираз його обличчя я навіть з такої відстані не розрізняла. Але він мене побачив (чи впізнав, чи ні) й підвівся — краще сказати, підхопився — на ноги. У цю мить я відчула справжній сором, усвідомила, що порушую його перебування наодинці з самим собою. Ми стояли й дивилися один на одного. Тепер я бачила його обличчя: потемніле, стурбоване, не проясніле від моєї появи.

— Що ви тут робите? — різко запитав він.

Я ворухнула губами, але мені забракло голосу. Замість говорити я взяла його руку — дуже велику, дуже теплу, — й стисла у своїй руці.

— Тобі краще повернутися, Мері, — вимовив він, і мені здалося, що голос у нього затремтів. Було приємно, що він назвав мене по імені, й назвав так природно.

— Знаю, що краще, — відказала я. — Але побачила вас і занепокоїлася.

— Не потрібно непокоїтися через мене, — сказав він і стис міцніше мою руку, немов говорив, що сам, у свою чергу, непокоїться через мене.

— З вами щось трапилось?

— Трапилось, — лагідно відповів Роберт. — Але це зовсім не важливо.

— Ще як важливо! Як може не бути важливо, якщо людині погано? — «Дурепа», — сказала я собі подумки, але він же стискав і не відпускав мою руку.

— А ви гадаєте, що художникам взагалі буває добре? — Він посміхнувся, й мені здалося, що зараз почне сміятися з мене.

— Усім повинно бути добре, — вперто провадила я, усвідомлюючи, що дійсно дурепа, така моя доля, та й не заперечувала.

Він відпустив мою руку й обернувся до океану.

— Ви ніколи не відчували, що люди, які жили колись давно, насправді все ще залишаються з нами?

Це було так несподівано, так не пасувало до попереднього, що мені зробилося якось не по собі. Дуже хотілося, щоб йому було добре, попри всі його дивні твердження, і я згадала про Ісака Ньютона. Потім пригадала, як часто Роберт Олівер писав історичні або псевдоісторичні образи, взяти хоч тих двох віддалік, що я побачила на полотні у перший день занять. І я збагнула, що питання, яке він поставив, для нього цілком природне.

— Авжеж.

— Я хочу сказати, — продовжив він, неначе розмовляв з океанськими водами, — якщо поглянути на картину, намальовану давно померлою людиною, то пересвідчуєшся, що та людина дійсно жила на світі.

— Я теж іноді про це розмірковую, — зізналась я, хоча його приклад не стикувався з моєю першою думкою: що йому просто цікаво додавати до своїх картин історичні персонажі. — Ви маєте не увазі когось конкретно?

Він не відповів на це запитання, але за хвилину обійняв мене, погладив моє волосся, немов продовжив той жест з позаминулої ночі. Він був більшим диваком, ніж я собі уявляла — у цьому чоловікові була не тільки ексцентричність, а й дійсно якась незвичність, начебто він жив виключно у світі власних думок і мрій, не звертаючи уваги на світ реальний. Моя сестра Марта, гадаю, поцілувала б його в щоку й пішла собі назад уздовж берега, так би зробила й будь-яка людина, чутлива щодо тих, з ким спілкується. Але ж слово «чутливий» має багато значень — Мазі змусила нас вивчати мови багато років. Я підняла руку, торкнулася його руки, потім піднесла до губ і поцілувала.

Зазвичай руку цілує чоловік жінці, а жінка чоловіку — лише на знак великої пошани: особі королівської крові, єпископу або людині на смертному ложі. Я мала на увазі саме пошану, була захоплена й схвильована його

1 ... 122 123 124 ... 171
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Викрадачі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Викрадачі"