Читати книгу - "Викрадачі"

Майже в самому лісі стояла людина, високий на зріст чоловік, який протирав очі, потирав голову, наче дуже втомився або розгубився й ішов до лісу, замість повернутися до багаття, де зібрався веселий натовп. За кілька хвилин він покрокував у ліс стежкою, яку я подумки називала нашою, і я пішла за ним, усвідомлюючи, що краще було б цього не робити. Світла ледве вистачало, щоб я могла бачити, як він крокує поперед мене й не помічає, що я йду за ним. Рази два я казала собі, що час повертатися, що потрібно залишити його у спокої. Ішов він до тієї ділянки берега, де ми сьогодні малювали. Можливо, бажав побачити ті форми, що ми їх малювали, утім, зараз їх майже не побачиш, та в будь-якому випадку — якщо він пішов з табору самотній, то напевно ж не бажав компанії.

На узліссі я зупинилася й спостерігала, як він іде до самого берега, а галька рипить під його кроками. Чутно було дихання океану. Вода поблискувала в темряві, простягаючись до зовсім уже темного обрію. Висипали зірки, але небо залишалося ще не чорним, а синім, сапфіровим, на його тлі вирізнялася світла сорочка Роберта, який тепер рухався понад самою водою. Постояв спокійно, потім нахилився, щось підібрав із землі, розмахнувся, мов хлопчик, який щойно навчився грати в бейсбол, і сильно кинув — камінець. Рух був швидкий, шалений — можливо, Роберт відчував злість або відчай, і в такий спосіб шукав розрядки. Я дивилась на нього й не рухалася, трохи налякана силою його емоцій. Потім він присів навпочіпки (знову дитячий рух, особливо дивний для людини такої міцної статури) і затулив обличчя руками.

Я було подумала спершу, що він стомився, роздратувався (як і я сама) через неможливість добре виспатися, через постійну необхідність спілкуватися з іншими людьми на семінарі, а можливо, він навіть плакав — хоча я не здатна уявити, через що може плакати така людина, як Роберт Олівер. А він сів прямо на гальку (там же мокро, подумалося мені, незручно, слизько), сидів і сидів, затуливши обличчя. Хвилі тихо накочувалися на берег, вкриті ледь видною в темряві білою піною. Отак я стояла, а він сидів, спина й плечі його трохи гойдалися вперед і назад. Урешті-решт я завжди керуюсь вказівками свого серця, хоча поважаю розум і норми поведінки. Не можу пояснити, чому так трапляється, бо й сама не знаю. Я пішла до берега, чула, як рипить галька під ногами, одного разу ледь не впала.

Роберт обернувся, лише коли я підійшла зовсім близько, але вираз його обличчя я навіть з такої відстані не розрізняла. Але він мене побачив (чи впізнав, чи ні) й підвівся — краще сказати, підхопився — на ноги. У цю мить я відчула справжній сором, усвідомила, що порушую його перебування наодинці з самим собою. Ми стояли й дивилися один на одного. Тепер я бачила його обличчя: потемніле, стурбоване, не проясніле від моєї появи.

— Що ви тут робите? — різко запитав він.

Я ворухнула губами, але мені забракло голосу. Замість говорити я взяла його руку — дуже велику, дуже теплу, — й стисла у своїй руці.

— Тобі краще повернутися, Мері, — вимовив він, і мені здалося, що голос у нього затремтів. Було приємно, що він назвав мене по імені, й назвав так природно.

— Знаю, що краще, — відказала я. — Але побачила вас і занепокоїлася.

— Не потрібно непокоїтися через мене, — сказав він і стис міцніше мою руку, немов говорив, що сам, у свою чергу, непокоїться через мене.

— З вами щось трапилось?

— Трапилось, — лагідно відповів Роберт. — Але це зовсім не важливо.

— Ще як важливо! Як може не бути важливо, якщо людині погано? — «Дурепа», — сказала я собі подумки, але він же стискав і не відпускав мою руку.

— А ви гадаєте, що художникам взагалі буває добре? — Він посміхнувся, й мені здалося, що зараз почне сміятися з мене.

— Усім повинно бути добре, — вперто провадила я, усвідомлюючи, що дійсно дурепа, така моя доля, та й не заперечувала.

Він відпустив мою руку й обернувся до океану.

— Ви ніколи не відчували, що люди, які жили колись давно, насправді все ще залишаються з нами?

Це було так несподівано, так не пасувало до попереднього, що мені зробилося якось не по собі. Дуже хотілося, щоб йому було добре, попри всі його дивні твердження, і я згадала про Ісака Ньютона. Потім пригадала, як часто Роберт Олівер писав історичні або псевдоісторичні образи, взяти хоч тих двох віддалік, що я побачила на полотні у перший день занять. І я збагнула, що питання, яке він поставив, для нього цілком природне.

— Авжеж.

— Я хочу сказати, — продовжив він, неначе розмовляв з океанськими водами, — якщо поглянути на картину, намальовану давно померлою людиною, то пересвідчуєшся, що та людина дійсно жила на світі.

— Я теж іноді про це розмірковую, — зізналась я, хоча його приклад не стикувався з моєю першою думкою: що йому просто цікаво додавати до своїх картин історичні персонажі. — Ви маєте не увазі когось конкретно?

Він не відповів на це запитання, але за хвилину обійняв мене, погладив моє волосся, немов продовжив той жест з позаминулої ночі. Він був більшим диваком, ніж я собі уявляла — у цьому чоловікові була не тільки ексцентричність, а й дійсно якась незвичність, начебто він жив виключно у світі власних думок і мрій, не звертаючи уваги на світ реальний. Моя сестра Марта, гадаю, поцілувала б його в щоку й пішла собі назад уздовж берега, так би зробила й будь-яка людина, чутлива щодо тих, з ким спілкується. Але ж слово «чутливий» має багато значень — Мазі змусила нас вивчати мови багато років. Я підняла руку, торкнулася його руки, потім піднесла до губ і поцілувала.

Зазвичай руку цілує чоловік жінці, а жінка чоловіку — лише на знак великої пошани: особі королівської крові, єпископу або людині на смертному ложі. Я мала на увазі саме пошану, була захоплена й схвильована його