Читати книгу - "Людолови. Том 2"

— В мене коні є, молодичко, — ступнув козак до розгубленої Медже. — Їдьмо.

І лиш тепер Медже пізнала Терешка, приятеля Максимового.

— Терешко! Малук помирай! — кинулася вона до нього і навіть не здивувалася його несподіваній появі. — Рятуй мій малук!

Терешко хотів за звичкою відповісти жартом, втішити, довести, що все гаразд, але зиркнув на змарніле немовля і раптом гримнув на Палажку:

— Ану, бабо, мерщій! Давай хустку, чи що там є! Їдьмо, молодичко! Коні в мене добрі — вpaз домчимо.

— Гроші візьми!.. Вовківна ж без грошей не гляне, безладно метушилася Палажка. — Та не соромся: кажи, є в тебе гроші, чи ні?

- Є! Є! Я зараз їх забирай! Візьми малук! — крикнула Медже.

І помчала до своєї хатини.

Вона не думала ні про що, крім врятування дитини. Вона гарячково нишпорила в скрині, шукала ганчірку з уламком Максимкового дуката, останню надію на щастя. І, намацавши його, кинулася назад до челядні, де Терешко вже відв'язував коней.

На одного сів він сам, на другого посадив Медже з немовлям.

— Не бійся, ханумочко, коні смирні, - приказував він, поки Палажка метушилася біля дитини. — Ну, з богом!

Степ дихнув їй в обличчя міцним рівним вітром, сухим запахом колосся та полину. Небо здригалося чорною безоднею, виповненою зоряними вогнями, а з півдня вже яскравіше і сліпучіше спалахувало блискавицями. І тоді білясто і мepтвeно коливалися під ним жита і ще сухіше, тривожніше шаруділо колосся. Іноді крізь тупотіння копит yxo вловлювало далекий гуркіт грому. Тоді Терешко озирався і підосторожував коня.

Без слів, без думок мчала Медже назустріч вітрові. Вся істота її зосередилася на одному бажанні: «Швидше! Швидше!» Вітер тріпав її хустку, волосся. Вона не помічала нічого, крім хрипкого подиху немовляти, і їй здавалося, що коні ледве йдуть.

Несвідомо вкривала вона дитину, захищала від вітру і блискавиць. І не бачила, що білясте море пшениці змінилося баштанами, а потім низьким кучерявим вівсом. Очі шукали на обрії гостроверхі тополі Нової Рудні, де жила стара Вовківна. Та не боялась би вона кинутися аж у саме пекло, коли б це могло врятувати дитину.

Терешко відчував її муку, і гнав захеканих, коней. Хмари зростали. Тепер вже не тріпотлива блискавиця охоплювала обрії бузково-мертвеним полум'ям, а далеко-далеко блищали в хмарах вогняні батоги, наче підстьобували патлаті хмари, щоб швидше мчали вони назустріч вершникам.

І раптом пронизливий зойк примусив козака обернутися: Медже напівпідвелася в стременах і, простягаючи одну руку Терешкові, кидала у пітьму уривчасто і безладно:

— Сті-ій… Сті-ій! Шичо це?! Замовк він!.. Замовк!

Терешко зрозумів і так смикнув повід, що мало не впав o з коня. Кінь припав на задні ноги і захитався, як п'яний.

— Мовчить!.. Він мовчить, — белькотіла Медже, чіплялася за Терешка, і губи її тремтіли і хапали повітря, як допіру її немовля…

Терешко мовчки сплигнув з коня і кинув уривчасто, майже суворо:

— Давай сюди! Мабуть, зомлів!

Він нe йняв віри власним словам, але треба було щось робити, розрядити безвихідний розпач.

Він узяв дитину, схилився до неї. У горлі ще ледве чутно булькнуло востаннє повітря, і все замовкло. Одним ривком перекинув він татарці поводи, став навколішки, розкрив дитину і припав ухом до її серця, потім також швидко і діловито здобув шаблю і підніс сліпуче лезо до дитячих вуст. І коли спалахнула ще яскравіша блискавка, обоє побачили, що лезо не потьмарилося від дихання.

Терешко мовчки загорнув немовля. Татарка стояла над ним, вже відчувала правду і широко розкритими великими очима дивилася на козака.

— Ну, що ж, — тихо і просто сказав він. — Така йому доля судилася… Та воно й краще, бо ж декому життя гірше від смерті.

Медже не рухалася, стояла і сміялася жахливим беззвучним сміхом, від якого Терешка обсипало морозом. Потім заломила руки за голову, стиснула потилицю у долонях і, затремтівши від реготу, впала грудьми на землю. Коні злякано відсахнулися. Десь повільно і суворо пророкотів грім. Вітер здер хустку з Медже і побіг далі, хилячи хвилі колосся. А Терешко розгублено переступав з ноги на ногу і приказував:

— Та ти, татарочко, не тужи. Чуєш ханумочко? Адже ж воно більше не мучиться… І їсти-пити йому вже не треба…

Медже підвелася. Очі її палали у темряві, як у хижака. Нечувана, звіряча лють спотворила її риси. Вона піднесла руку і, загрожуючи хмарам і блискавкам, вигукнула лунко, несамовито:

— Шичо він тобі зробив? Шичо?! Я ж молився тобі?! Підкорявся. А ти!.. Чи то мало тобі воєн, страт, горя людського!.. Ти… людолове!

І, розридавшись, впала навколішки, підломлена власним поривом.

Терешко довго мовчав. Шукав слів утіхи, та тільки чухав кошлаті груди, потім впіймав коней і сіпнув татарочку за плече…

— Ну, що ж, поїдемо. Бачиш, яка буря йде.

Мовчки підвелася Медже, мовчки сіла на коня і взяла мертвого хлопчика. Їхали назад тихо, наче подих смерті вимагає спокійної і урочистої непоквапливості. Медже мовчала і тільки дивилася на дитину невідривними, повним розпачу поглядом, а Терешко приказував, потроху знаходячи розгублені думки і слова:

— Вірно кажу, ханумочко… Йому вже тепер краще… і тобі теж… Ну, виріс би, так хіба ж солодко було б йому жити?! Хіба ж падлюка Свиридович його б пожалів?!. Жив я по фільварках, знаю: наплодять вони, гади, діток, а потім ганяють на панщину, данинами сушать, наче сухотами… А люди терплять, мовчать… Воля божа, та й годі… А так: знайдеться тобі добрий козак, одружишся. Будуть в тебе нові дітки… Пильнуватимуть тебе стареньку… Ну, й чоловік ніколи не дорікатиме байстрям… От!.. А ти, жінка хороша… Кожен з нас ладен з тобою побратися, тільки ж хати нема…

Тихий стогін зірвався з вуст Meджe.

— Ну, от бачиш… А ми тебе ще тoдi, у похід, полюбили, як рідну. Кляли за тебе осавула-собаку. Його ж це, падлюки, дитина? — хитнув Терешко на мертве немовля і розгублено обірвав на півслові…

Медже зиркнула на нього і раптом з пекучою ненавистю і презирством кинула те, чого ніхто і ніколи не чув: — Не знай! Усі ви як Свиридович! Я ридав! Я кричав: «Ми не мурзаки! Ми бідні! Нема в нас невільник-козак!» Не послухали… Не пожаліли…..

Щось раптом стисло Терешкове горло, опекло йому соромом лице. Так он де він вперше почув цей голос, благальний, тремтячий від сліз і безсилої муки… Тоді… невже ж це його власна дитина? Або того білявого, по-селянському сором'язливого парубка-литвина,