Читати книгу - "Людолови. Том 2"

Крихітний горбок землі густо всипаний запашною м'ятою, рудими чорнобривцями і степовою рум'янкою. Шумить над ним стара липа, ронить золотавий цвіт, дихає, медом. Гудуть над нею мохнаті джмелі і стрункі золотаві оси. А над могилкою сидить Медже з Терешком і тихо, покірливо хитає на його слова головою:

— Така йому вже доля судилася… А проти долі не підеш. Бо ж вона не підкова, руками її не переломиш. От, скажімо, побивалися ви, татари, тоді у Каффі. Гадали: вже й смерть прийшла. А був я нещодавно у Києві, бачив, як там живуть твої земляки. Одні по цехах майструють, інші крамарюють, а дехто на тафах рибалчить. От пам'ятаєш Ахметку, якого забрали з тобою разом? Ти завжди його кликала, коли наші байдаки спливалися. Тепер він у Києві, на Дніпрі рибалчить. Ситий, взутий, одягнений. Медже зводить на Терешка великі очі. Іскра подиву, радості і недовір'я спалахує в них, і вона хапає Терешкову руку:

— Ахмет? Правда, Ахмет? Такий великий? Він брат мені найбільший. За батка мені був, коли батка вмираль. А ти не брешеш, Терешко?

— Та їй-бо, — перехрестивси Тереш ко. — Щоб я луснув, коли брешу.

Але Медже була надто схвильована.

— Але… як він потрапив до Києва? — допитується вона недовірливо. — його ж Ничипоренко забираль до себе на хутір? Там, на Базавлук…

— Так Ничипоренка ж забито в Московщині! І батька, і сина. А Ахмет тоді у валці погоничем був. Ну, бачить-хазяїна забито, чого у тенетах сидіти, коли тенета подерті. Поверталися козаки додому, забрали його з собою. А в Києві здибав він земляків — з ними залишився.

— А він до Каффи не піде? — не відстає Медже.

— А що він у Каффі забув? Адже хата ваша згоріла, а землі своєї катма. За тебе розпитував. Якщо, каже, побачиш — перекажи, хай до Києва проситься разом із Свиридовичем. Тоді й побачимось. А ще Максимку у Києві бачив, — раптом пригадує Терешко. — Теж про тебе питав, чи не бачилися ми часом з тобою.

Медже мовчить, тільки обличчя її полотніє, набуває тону старої слонової кості, а тремтячі губи питають:

— А шичо Максимка там робить?

Терешко аж свиснув.

— Стерво він, Максимка, он що! В Сагайдака весь час крутиться. Пісень про нього співає. До панів на бенкети ходить, на кобзі грає. Погладшав. Морда, як окіст.

— А у похід ходив Максимка? — з зусиллям розпитувала Медже, хоч Терешко боляче вразив її своїм словом.

— Ходив. Та люди билися, а він, як баба, у таборі сидів. Проте здобичі привіз повні торби. І тобі шуби, і тобі шапки, і хутра, і пояси… Хату собі будувати збирається.

Новини і хвилювали, і тішили Медже, і раптом вона з жахом згадала, що взяла сплатити Вовківні заповітний уламок дукату і загубила його десь у степу. А знівечене горем серце мліло і тріпотіло при думці про молодого козака.

Тон Терешка стає сухий і ворожо-насмішкуватий, але Медже треба довідатися про все-все. Вона перемагає замішання, дивиться кудись убік і питає про найголовніше, що давно вже мучить її жорстокою і неухильною підозрою, тому що так давно нема від Максима звісток.

— Ну, а ханум у Максима є?

Терешко спльовує крізь зуби і недбало кидає:

— А чорт його зна! Певно, є, бо видно, що людина збирається одружитися. Навіщо б йому хата була?!

Терешко нічого не каже напевно, але Медже здається, що вона почула моторошну, недоказану новину… Вона в'яне, зщулюється у купочку, як мімоза[290] від грубого дотику. Нема про що їй говорити далі… А очі невідступно дивляться на вогкий горбок, під яким спить її люба дитина. І щось подібне до сорому, що крім дитини хтось інший досі жив у її серці, заступає її очі сльозами. «Прости!. Прости! — кричить її серце. — Тебе одного мусила я любити! Лише тебе. Чи не тому відібрала месниця-доля, що іншого пустила я до серця свого!»

Терешко не розуміє, що сталося з татарочкою, і довго, докладно розповідає про козаків, про Тимка, живцем замурованого у монастирських печерах, про панів радців, що обрали до ради рудого Кузьменка.

Медже не слухає, у думках кличе своє немовля і раптом скрикує у нестямі:

— Мовчи! Мовчи! Він спить у землі, а ти… Не можна тут казати про живі!.. Він отут спить! Мені із ним треба…

Терешко уриває на півслові, раптом пригадує нічну розмову в степу, стягає шапку з голови, зосереджено дивиться у землю і довго чухається і зітхає.

«А що, коли дійсно це його дитина?»

І думка, що Медже колись пізнає в ньому гвалтівника, охоплює його таким жахом; що слова засихають у нього на губах, наче підкошена трава під липневим сонцем.

Довго мовчить, він, а потім питає:

— Згодом буду я в Києві. Що переказати Максимові? Медже підводить голову і зиркає на козака, сухими, палаючими очима:

— Нічого, — карбує вона. Не треба! Хай мене Ахмет забирай до себе. До Каффа підемо, у свій країна.

Два дні прожив Терешко на хуторі Свиридовича. Він чекав товаришів, щоб разом вирушити до Базавлуку, а вони десь забарилися.

Медже майже не розмовляла з ним. Гордість і несвідомий сором за своє розбите кохання не давали розпитувати про Максима. Соромно було і перед втраченим немовлям за мрії про щастя. Гіпнотичною силою вабило її під стару липу, на крихітний могильний горбок. Годинами сиділа вона біля нього, іноді плакала, іноді співала колискових пісень, і тоді їй здавалося, що це не могила, а справжня колиска, уквітчана чорнобривцями і степовою м'ятою.

Вона майже не приходила до челядні, заглиблена в своє горе, самотність і розпач. Баба Палажка кликала її обідати або вечеряти і, не докликавшись, насипала миску борщу з кращим куснем м'яса і йшла на могилку, знала наперед, що сидить біля неї змарніла татарочка з великими блакитними очима, повними сліз і безкрайої туги.

— Їж, серденько. Гріх так побиватися. Cамa ще помреш, не дай господи, — приказувала вона. — Танеш як свічечка. Самі очі зосталися — як ті криниці під небом.

— Хай помираль — беззвучно посміхається Медже. — Я там його няньчити буду. Нікому не треба татарський жінка. Свій козацький кращий.

Якось увечері, коли Терешко сидів на ганку з старим Ничипором і награвав