Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

Починаючи від 1925 року, ФБР охоче наповнювало свою «Теку з файлами про непристойні публікації», до якої нюхачі Кінзі, коли той наприкінці 1950-х зробив відповідний запит, не добралися через заборону Гувера. 1951 року, під час спроби Мак-Карті вимести червоних з їх останніх сховків, ФБР й само почало збирати власну версію сексуальних історій у жанрі Кінзі. Гувер започаткував «Програму сексуальних девіантів», в якій збирали потенційно ганебні сексуальні деталі про широкий загал, із секретними досьє на президентів, колишню першу леді, міністрів та конгресменів (коли 1977 року її знищили, вона містила 300 000 сторінок). Секс-файли, які збирав Гувер, використовували задля цілі рівнопропорційно протилежної тій, яку плекав Кінзі, а саме для консолідації його влади та очищення федерального уряду від гомосексуалів та інших «сексуальних збоченців», яких вважали загрозою безпеці нації. То була політика, до якої Гувер, мабуть, вдавався через надлишок пристрасті в самому собі{452}.

Проведене квапливе опитування учасників встановило, що 78 % респондентів вважали: звіт Кінзі — корисна річ. І хоча тих, хто відверто не схвалював його праці, було лиш 10 %, однак, вони були меншістю гучною. Психоаналітик Лоуренс Кубі, знаний за його безкомпромісну позицію непримирення з гомосексуальністю, написав одну з найбільш нищівних критик звіту (Кубі, запеклий ворог Райха, був аналітиком Теннессі Вільямса й так не схвалював гомосексуальності письменника, що, вочевидь, порадив йому й узагалі перестати писати й податися в целібат). Він критикував Кінзі за те, що той, трактуючи людську сексуальність, ігнорував психологічні фактори, присутні в ній. Також за те, що, на його думку, спогади опитаних ним людей можна було виставляти на широкий загал; за те, що обґрунтував сексуальні збочення, а також за його статистичну техніку.

Відбір кандидатів на опитування Кінзі проводив не за рандомною моделлю, бо ж змусити пересічних людей поділитися своїми сексуальними історіями було неможливо. Тож Кубі звинуватив його в тому, що він слухав лише тих, хто сам хотів говорити, — тих, з якими труднощів було менше, аніж із рештою населення. Відтак, Кубі постановляв, що статистичні дані Кінзі були викривленими й неправдиво виставляли країну як сексуально розбещену. Кінзі шукав шляхів вирішення проблеми цієї нестачі рандомізованого відбору респондентів за допомогою того, що називав «100-відсоткова вибірка», за допомогою якої, стверджував він, свої історії йому видадуть і всі члени клубу ділових людей, й учасники студентського братства.

Намагаючись позбутися своїх зв’язків із Кінзі, Фундація Рокфеллерів саме це звинувачення сприйняла найсерйозніше. Ректор Принстонського університету містер Доддс, довірений власник Фундації Рокфеллерів, порівняв звіт із «брудними словами, що на парканах шпана виписує», а заснована Рокфеллерами Американська асоціація соціальної гігієни розкритикувала роботу Кінзі з погляду релігійних та моральних засад. Рада директорів Фундації ставила під сумнів сумісність діяльності Кінзі з їхньою програмою відстоювання «моральних та духовних цінностей» й вела активні дебати щодо доцільності продовження його фінансування{453}. Кінзі пропускав усю критику повз себе й, із задертим догори носом, звинувачував своїх наклепників у браку наукового мислення та в «сексуальній сором’язливості».

Через два місяці після публікації звіту Кінзі Райх, чию «Функцію оргазму» Кінзі цитував у згаданій вище роботі, написав А. С. Ніллу: «Тут книга містера Кінзі, що розійшлася накладом 600 000 примірників [перебільшення] й повідає про оргастичну функцію в чоловіків, добре прислужилася мені для зламу «Великої китайської стіни», яку звели [навколо обговорення теми сексуальності] і ще далі продовжують мурувати в унісон психоаналітичні комерсанти та червоні фашистські політикани»{454}. Мабуть, Райх, пишучи про те, якою високою була та стіна утиску, що зводили психоаналітики, мав на увазі саме критику від Лоуренса Кубі.

Але що стосувалося питань практики сексу, то Райх, як і багато інших, критикував Кінзі за його холодний науковий аскетизм. Часті звинувачення, висунуті проти Кінзі, під якими, з-поміж інших, підписався й психіатр Карл Меннінгер, стверджували, що Кінзі вивчав сексуальну поведінку, а не кохання — речі, які багато людей, і Райх також, вважали неподільними.

Антрополог Маргарет Мід, наприклад, шкодувала через те, що Кінзі «атомізував» поняття сексу, понижуючи його «до категорії простого акту екскреції», та критикувала Кінзі за його нескінченний пуританізм: «Ніде в його працях не знайшла я хоча б єдиного припущення, що секс — це хоч трохи весело», — стверджувала вона.

Для Кінзі гетеросексуальне злягання було лиш одним із шести сексуальних «стоків» (він використовував саме це слово), разом із мастурбацією, пестощами, нічними полюціями, гомосексуальними контактами та скотолозтвом — кожне з яких він однаково привітно сприймав. Як стверджує Маргарет Мід, «у його книзі не знайдеш інструкції, як не переплутати між людиною та вівцею»{455}. Райх же розділяв погляди Фрейда і вважав, що генітальний зв’язок був єдиною зрілою формою статевої поведінки. Оргастична потенція для нього була тісно пов’язана із гетеросексуальним коханням, а всі інші способи отримати насолоду вважалися збоченням (на відміну від Кінзі, Райх вважав, що гомосексуальність — це затьмарення розуму, і, як стверджувала Оллендорф, ніколи свідомо не лікував пацієнта, якщо знав, що той — гомосексуал). Райх розрізняв оргазм, який відчуваєш, коли коханням «займаєшся» і партнера відчуваєш не як частину себе, а можливо, й геть як тіло чужорідне й незнайоме; та оргазм більш глибинний — такий, що тіло молодить і яким насолоджуєшся лиш коли закоханий, коли саме дійство повністю поглинає тебе.

«Тепер вони, бач, захотіли, щоб ми й про кохання думали, — Кінзі, із властивою йому сухістю, сказав одного разу своєму колезі Ворделлу Померою. — Якби ми з цього й почали, то ніколи б не завершили».

Влітку 1948 року в розпалі суперечок на тему статевого життя нації Райх, скориставшись організаційною моделлю конгресів психоаналітиків, які й сам відвідував у 1920-х та 1930-х, організував у штаті Мен проведення Першої міжнародної оргономічної конвенції.