Читати книгу - "Житія Святих - Травень, Данило Туптало"

Святий апостол Андроник зі святою Юнією, помічницею своєю, знаменитий був у лику святих сімдесяти апостолів. Повірив у Христа швидше, ніж святий апостол Павло, йому ж і родичем був, як же про те Павло святий у Посланні до римлян свідчить, кажучи: "Вітайте Андроника і Юнію, родичів моїх і співв'язнів, що знамениті серед апостолів, бо швидше від мене повірили в Христа". Був же святий Андроник єпископом у Панонії, проте не лише одного града чи краю, але цілого світу проповідник й учитель. Все-бо, наче крилатий, обійшов, звабу бісівську в основі викинув, проповідуючи Христа. Мав же послідовницю — предивну Юнію, і з нею для світу помер, для Христа ж одного жив, багатьох до благорозумности привів. Ідольські храми зруйнувавши, божественні церкви будували, і духів нечистих з людей виганяли, і пристрасті хворобливі лікували. Спільним же єства людського боргом смертним з тутешніх відійшли, прийняли від Господа вінець апостольства і мучеництва, бо від невірних багато вистраждали. їхні ж святі мощі разом із мощами багатьох святих мучеників у Євгенійських поселеннях знайдені були й одкровенням сповіщені, як же про те місяця лютого у двадцять другий день написано.

У той самий день пам'ять святого мученика Солохона і тих, що з ним

Святий мученик Солохон був у часи царя Максиміяна. Родом єгиптянин, християнин вірою, чином — воїн, під Кампаном був тривуном, що три тисячі воїнів під собою мав. Коли волею царя Кампан із полком своїм з Єгипту в Халкедон прийшов, наказано було від царя всім воєначальникам, щоб зі своїми воїнами принесли ідолам жертви, — і виконував Кампан наказане. Тоді всі воїни принесли жертви, а святий Солохон і з ним два воїни, Памфамир і Памфалон, християнами себе визнали і сказали, що ніколи не відречуться Христа, хоч і найлютіші витерплять муки, але до кінця перебуватимуть у святій вірі. Тому мучили їх жорстоким побиттям, і в тих ранах святі мученики Памфамир і Памфалог передали душі свої в руки Богові. А святий Солохон укріпився, сміливо Христа призивав, Кампан же кат не знав, що робити, вельми розгнівався, звелів мечем уста мученикові відкрити і влити вино ідоложертовне. Мученик схопив зубами залізо — і частину його розламав, і пута на собі розірвав, став перед катом, величаючи Божество Христове, Кампанове ж злобіссябезчестячи. І прийшов голос з неба до святого, зміцнюючи його і зрушуючи до мужнього страждання. Після того мучили святого всіляко: немилостиво били, за ноги по черепках і гострому камінні нагого волочили, за праву руку до сволоку в хаті підвішували з прив'язаним до лівої ноги каменем великим. І висів так від шостої години до дев'ятої — переконували його всіляко, щоб відрікся Христа, він же не підкорився. Тоді відрізали серпом шнур — став святий на землі просто. І вже глибокий вечір був, Кампан, люттю непогамовною охоплений, взяв тростину для писання, застромив її у вухо святому і сховав її цілу в голові. Тоді відійшли всі воїни з тривуном на вечерю, а християни прийшли, взяли святого, що всіма частинами тіла ослаб, несли на ношах у дім одної вдови-християнки і там поклали його. Святий, хліба і води трохи з'ївши, укріпився і розмовляв з християнами, переконуючи їх непохитними бути у вірі. Поглянув на небо і, досить помолившись, передав дух свій Христові, Богу нашому, Йому ж слава навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять святого отця нашого Стефана, архиєпископа Царгородського, який був сином царя Василя Македонського, братом же царя Лева Премудрого.

Місяця травня на 18-й день

Страждання святого мученика Теодота Анкирського і святих мучениць, семи дів

Написав сучасник і співгромадянин мученика очевидець Ніл. З нього тут скорочено.

"Багатьма благодіяннями святого мученика Теодота насолодившись, не лише словами страждання його похвалити, але й ділами за любов його подякувати відчуваю обов'язок, — говорить Ніл, автор житія цього. — Хоч і не спроможний вповні вшанувати його ані словами, ані ділами, проте, скільки зможу, намагатимусь. Потрібним-бо вважаю життя і страждання його записати для пізнання і користи боголюбивим: як з юних літ жив і до вінця мученицького прийшов. Говорять про нього деякі, що спершу таке, як усі, мав життя, не позбавлене насолод світу цього, бо й законним поєднався шлюбом, і корчму надбав задля збагачення. Але останнім мученицьким подвигом і попереднє його життя скрасилося. Хай говорить собі кожен, що хоче, я ж із мучеником від початку жив, то розповім, що на очі бачив, удостоївшись його святих і корисних для мене бесід.

Він, перед тим як увійшов у подвиг, багато добрих діл зробив. Спочатку проти бажань тілесних, хоч і в законному подружжі, духовну боротьбу підняв, тіло підкорюючи духові і виконуючи вислів апостольський: «Ті, що жінок мають, хай будуть як ті, що не мають». І стільки в чеснотах досягнув, що й иншим міг бути учителем чистоти і цноти. Не пристрасті до насолод чи якомусь нечистому бажанню скорявся, але повстримність і піст вважав усьому початком і, наче щит, приймав у боротьбі. Умертвлення тіла мав собі за насолоду, як годиться чоловікові християнському. А бажання багатства перемагав роздаванням усіх маєтків своїх убогим. Чудесне ж у ньому було й те, що, життя корчмаря вдаючи, велику духовну купівлю діяв, душі людські здобуваючи для Бога. Під виглядом корчмарювання таємно апостольствував, наче якийсь єпископ, богонатхненними ученнями і переконуваннями своїми еллінів і юдеїв приводив до Христової Церкви і грішних до покаяння наставляв. Мав же і благодать зцілення: покладанням рук і молитвою всіляких невиліковних позбавляв людей хвороб тілесних, словом же душеспасенним лікував душевні рани.

Було ж страждання його таким. Ігемон один, на ім'я Теотекн, над батьківщиною нашою (Анкирою Галатійською) владу прийняв. Був людиною суєтною, лютою, убивством і кровопролиттям утішався, у всьому нечистий, його ж нечистот жодне слово передати не може. Він, у царя Диоклитіяна, який гонив Церкву Христову, просячи ігемонської влади, обіцяв усіх християн, що були в Анкирі, до нечестя еллінського скоро навернути. Тому, досягнувши меж анкирських, одним поголосом про прихід свій усіх вірних настільки настрашив, що зразу спорожніли церкови, пустеля ж і гори наповнилися втікачами. Йшли-бо перед ігемоном його вісники, одні за одними, відкрито сповіщаючи люті погрози й катівські заповіді, що наказували церкви християнські з вівтарями їхніми руйнувати цілком і з землею зрівняти, всіх же, що Христове ім'я визнають, брати, кайданами обкладати, у темниці вкидати і до мук пильнувати, маєтки їхні розграбовувати. Тоді була Христова Церква,