Читати книгу - "Джозеф Антон"

* * *

Політична поїздка до Дубліна. Його й Елізабет запросили в гості до Боно у Кілліні. В улоговині саду Г’юсонів[171] стояв чудовий маленький будиночок для гостей із широкоформатним видом на Кіллінську затоку. Гостей заохочували до того, аби вони залишали свої автографи і вишкрябували послання чи якісь малюнки на стінах вбиральні. Першого вечора він зустрівся з ірландськими письменниками в будинку журналіста з «Айріш таймс» Падді Сміта, мати якого, знана письменниця-романістка Дженніфер Джонстон, розповіла історію про те, як Том Машлер з видавництва «Джонатан Кейп» після прочитання її першого роману сказав, що, на його думку, ніяка вона не письменниця й більше не напише жодної книжки, тож радив не видавати навіть і цієї вже написаної книжки. Розповідалися різноманітні літературні плітки, проте проводилася також і політична робота. Серед кількох інших політиків прийшов колишній прем’єр-міністр Ґеррет Фітцджеральд, і всі вони висловлювали йому свою підтримку.

Президент Мері Робінсон прийняла його у своїй офіційній резиденції у Фенікс-парку — його перша зустріч з главою держави! — й мовчки сиділа, кліпаючи очима, коли він викладав своє бачення стану справ. Вона дуже мало говорила, проте прошепотіла: «Послухати — не гріх». Він виступив на конференції з питань свободи слова «Нехай буде світло» у Триніті-коледжі, й опісля на фуршеті до нього підійшла невисока міцно збудована жінка й сказала, що оскільки він виступає проти наказу під назвою «Розділ 31», який забороняє виступи «Шинн фейн[172]» на ірландському телебаченні, то «ви тим самим цілком убезпечили себе від нас». «Зрозуміло, — сказав він, — а хто це ми?» Жінка подивилася йому просто у вічі. «Не грайте вар’ята. Ви до біса добре знаєте, хто ми такі», — сказала вона. Після отримання таких ґарантій безпеки від Ірландської республіканської армії його швиденько повезли на леґен-дарну телепередачу «Пізнє шоу» з Ґеєм Бірном, а позаяк Ґей сказав, що він прочитав «Сатанинські вірші» і роман йому сподобався, то майже вся Ірландія вирішила: у книжці нема нічого поганого, а її автор — хороша людина.

Уранці він відвідав Джойсову вежу Мартелло, де огрядний Бик Малліґан жив зі Стівеном Дедалом, і коли піднявся сходами на дах, то мав відчуття, яке багато хто мав до нього, ніби входить у сам роман. Introibo ad altare Dei[173], сказав він пошепки. Відтак — ленч у театрі Абатства з письменниками й новим міністром мистецтв, поетом Майклом Д. Гіґґінсом, і всі вони мали пришпилений значок «Я — САЛМАН РУШДІ». Після ленчу двоє «Салманів Рушді» — Кольм Тойбін і Дермот Больджер запропонували йому прогулятися до маяка на мисі Говт-Гед (Ґарда[174] йшла за ними на чималій відстані), а доглядач маяка Джон дозволив йому увімкнути світло. В неділю Боно крадькома повів його до одного з барів Кілліні, не повідомивши про це Ґарду, й упродовж півгодини він упивався неконтрольованою свободою, можливо, завдяки п’янкому неконтрольованому «Ґінессу[175]». Коли вони повернулися до будинку Г’юсонів, Ґарда поглянула на Боно з жалібним докором, однак стрималася від різких слів на адресу улюбленого сина країни.

В «Індепендент он сандей» його піддали нещадним нападкам як справа, так і зліва; принц Вельский назвав його поганеньким письменником, чий захист дуже дорого обходиться громадянам, тоді ж бо як журналіст Річард Ґотт, давній радянський симпатик, який зрештою мусив піти у відставку з «Ґардіан», коли довели, що він таки «брав червоне золото», завдав удару з лівого крила по його політичних переконаннях і «відірваній від дійснос-ти» писанині. Раптом, немов у якомусь прозрінні, він відчув усю силу правди того, про що писав в есеї «Від щирого серця»: свободу завжди беруть і ніколи нікому просто так не дають. А може, йому слід відмовитися від захисту й тихенько доживати своє життя. Проте чи має він право запропонувати Зафарові й Елізабет непевне майбутнє? Чи не є це легковажністю і звичайною безвідповідальністю? Треба поговорити з Елізабет і з Кларисою також.

У Вашингтоні відбувалася інавгурація нового президента. Зателефонував Крістофер Гітченс. «Клінтон однозначно за тебе, — сказав він. — Можу заприсягтися». Джон Леонард у статті, надрукованій у часописі «Нейшен», рекомендував ново спеченому президентові (який мав репутацію серйозного читача, бо назвав роман Гарсіа Маркеса «Сто років самотности» своєю улюбленою книжкою) прочитати ще й «Сатанинські вірші».

«Балами таємної поліції» називалися доброчинні заходи, на яких у 1980-х збиралися кошти для «Міжнародної амністії», однак коміки й музиканти, які брали в них участь, майже напевно не знали, що таємна поліція насправді проводить свій власний бал, або принаймні вражаючу гулянку. Щозими у лютому або десь у той час під щорічну вечірку Підрозділ «А» орендував у барі-рес-торані «Пілерс[176]» велику залу на горішньому поверсі Нового Скотленд-Ярду, а список запрошених докорінним чином відрізнявся від усіх інших лондонських списків. Запрошували всіх, кому саме у той час або ж колись раніше надавалися послуги з охорони чи захисту, тож усі «клієнти» намагалися не пропускати цього заходу, висловлюючи своєю присутністю вдячність офіцерам, які про них піклувалися. Прем’єр-міністри — колишні і теперішні, державні секретарі Північної Ірландії, міністри оборони, міністри закордонних справ від обох найбільших партій точили ляси й пиячили з офіцерами охорони й захисту. Крім усього іншого, групам захисту й оборони дозволялося запросити кількох осіб з оточення «клієнтів» — друзів чи знайомих, які сприяли роботі поліції. Тож зібрання потребувало немалої зали.

У ті дні він казав собі: якщо йому колись удасться написати історію свого життя, то назве її «Задні двері всесвіту». Всі можуть увійти через передні двері. І тільки якимсь незвичайним людям доводилося заходити через кухонні двері, службовий вхід, заднє вікно чи сміттєпровід. Навіть коли його привозили на бал таємної поліції до Нового Скотленд-Ярду, то він потрапляв туди через підземну автомобільну стоянку, звідки потайки піднімався нагору на спеціально замкненому для нього ліфті. Інші гості заходили через головний вхід, однак він був людиною «чорного входу». Коли ж опинився в «Пілерс», то одразу влився у веселе товариство — веселе почасти від того, що єдиними запропонованими напоями були віскі й джин у величезних склянках — і всі «його» охоронці кинулися до нього й гучно вітали його веселим «Джо!»

Офіцерам захисту й охорони особливо подобалося зводити докупи двох «клієнтів», які навряд чи змогли б зустрітися десь інде, й подивитися, що з того вийде. Вони спрямували його через натовп до місця, де стояв старий кволий чоловік