Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

17. Ст. 390 ЦК встановлює спеціальні правила про розрахунки у разі витребування майна із чужого незаконного володіння. Звідси непрямо випливає і висновком a contrario виявляється логічно закріплена правова норма, відповідно до якої інші розрахунки при цьому не здійснюються, в тому числі власником не можуть бути пред’явлені вимоги про відшкодування майнової та моральної шкоди. Але така правова норма лише логічно закріплена в ст. 390 ЦК, виявляється при тлумаченні висновком a contrario, а тому не може застосовуватись усупереч загальному правилу, текстуально закріпленому в ч. 3 ст. 386 ЦК, яке дає власникові право на відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої йому шляхом порушення права власності. Отже, власник, право якого порушене, крім прав, передбачених ст. 390 ЦК, має і право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди. Інша справа, що суми, отримані власником відповідно до ст. 390 ЦК, мають бути зараховані при визначенні розміру майнової шкоди, яка підлягає стягненню на користь власника.

18. У силу ч. 4 ст. 369 ЦК правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. Виникає питання про те, чи можливе застосування до правочинів, вчинених одним із співвласників майна, що перебуває у спільній сумісній власності, загальних правил про підстави недійсності правочинів. Юристи, що оволоділи мистецтвом тлумачення актів цивільного законодавства, керуючись інтуїцією, дають відповідь, що така можливість не виключається. Така відповідь є правильною, але вона потребує додаткової аргументації, яка має бути такою. Із ч. 4 ст. 369 ЦК непрямо випливає і висновком a contrario виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої правочини щодо розпорядження спільним майном, вчинені одним із учасників спільної сумісної власності, не можуть визнаватись недійсними з інших підстав. Але правова норма, яка непрямо випливає із спеціального правила і виявляється при тлумаченні висновком а contrario, не може застосовуватись усупереч текстуально закріпленим загальним правилам, що визначають підстави недійсності правочинів. Отже, правочин, який вчинений одним із співвласників і стосується розпорядження спільним майном, може бути визнаний недійсним відповідно до ч. 1 ст. 203, ст. 215 ЦК та інших правил, що встановлюють підстави недійсності правочинів.

19. Відповідно до ч. 3 ст. 735 ЦК «виплата ренти може бути забезпечена шляхом встановлення обов’язку платника ренти застрахувати ризик невиконання ним своїх обов’язків за договором ренти». Звідси непрямо випливає і при тлумаченні висновком a contrario виявляється правовий припис, відповідно до якого встановлення договором інших способів забезпечення не допускається. Але це правило, яке непрямо випливає із ч. 3 ст. 735 ЦК і виявляється висновком a contrario, не може застосовуватись, оскільки воно суперечить загальним правилам, які текстуально закріплені у ст. 546 ЦК і передбачають певні види забезпечення та допускають можливість встановлення договором або законом інших видів забезпечення.

20. «Угоди, укладені із порушенням встановленого законом порядку купівлі-продажу, дарування, застави, обміну земельних ділянок, визнаються недійсними за рішенням суду» (ст. 210 Земельного кодексу). При цьому слід враховувати, що із заголовку ст. 128 ЗК, де використовується слово «порядок», та із тексту цієї статті, де йдеться про нотаріальне посвідчення договорів купівлі-продажу земельної ділянки, прямо випливає, що порядок (купівлі-продажу, дарування, застави, обміну земельної ділянки) включає до себе і нотаріальне посвідчення відповідних договорів. Із цитованого законодавчого положення непрямо випливає і при тлумаченні висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким правочини щодо земельних ділянок не можуть бути нікчемними. Але правило, яке випливає із нормативно-правового акту непрямо і виявляється при тлумаченні висновком a contrario, не може суперечити, зокрема загальному правилу ч. 1 ст. 220 ЦК, відповідно до якого «у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним». Отже, за наявності встановлених законом підстав правочини щодо купівлі-продажу, дарування, застави, обміну земельних ділянок можуть бути не тільки оспорюваними, а й нікчемними.

21. Можна подумати, що законодавець спеціально ускладнив текст ч. 1 ст. 116 ЦК, щоб нагадати суб’єктам правозастосування про необхідність оволодіння правилами тлумачення нормативно-правових актів. Відповідно до цього законодавчого положення «учасники господарського товариства мають право у порядку, встановленому установчим документом або законом», зокрема: а) «брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному в установчому документі...» (п. 1 ч. 1 ст. 116 ЦК); б) «здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, у порядку, встановленому законом» (п. 4 ч. 1 ст 116 ЦК); в) «одержувати інформацію про діяльність товариства у порядку, встановленому установчим документом» (п. 5 ч. 1 ст. 116 ЦК).

У цитованій вище вступній тезі (абзаці першому) ч. 1 ст. 116 ЦК текстуально закріплюється загальна (у відношенні до норм, що встановлюються у цій частині в подальшому) правова норма. Сфера її дії — відносини між господарським товариством та його учасниками. Диспозиція цієї норми формулюється у вступній тезі (абзаці першому) ч. 1 ст. 116 ЦК лише частково зазначенням на порядок здійснення прав учасниками господарського товариства — «у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом». У решті диспозиція цієї правової норми поповнюється зазначенням на окремі права учасників господарського товариства у п. 1-5 ч. 1 ст. 116 ЦК. Проте і ці пункти можуть тлумачитись як такі, що текстуально закріплюють окремі спеціальні (у відношенні до правової норми, що не повністю формулюється у вступній тезі (абзаці першому ч. 1 ст. 116 ЦК) правові норми. Так, у п. 1 ч. 1 ст. 116 ЦК встановлюється правова норма, що поширюється на відносини щодо управління товариством. Диспозиція цієї правової норми надає учаснику господарського товариства право брати участь в управлінні товариством у порядку, визначеному в установчому документі. Якщо загальна правова норма, що формулюється у вступній тезі (абзаці першому) ч. 1 ст. 116 ЦК, передбачає, що порядок здійснення прав учасниками господарського товариства встановлюється установчим документом товариства або законом, то спеціальна норма, що передбачена п. 1 ч. 1 ст. 116 ЦК, приписує порядок участі в управлінні визначати в установчому документі.

Колізія між цими правовими нормами не може вирішуватись за правилом «lex spesialis derogat generali», оскільки ці дві правові норми є сумісними: спеціальне правило про