Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

встановлення порядку здійснення права на участь в управлінні товариством в порядку, визначеному установчим документом, не виключає застосування загального правила, відповідно до якого учасники господарського товариства здійснюють права в порядку, що встановлюється не тільки установчим документом, а й законом. Це підтверджується висновком від протилежного, який слід зробити із п. 1 ч. 1 ст. 116 ЦК. У такий спосіб виявляється логічно закріплена у цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої законом порядок участі в управлінні товариством визначатись не може. Ця правова норма не може застосовуватись усупереч загальній текстуально закріпленій у вступній тезі (абзаці першому) ч. 1 ст. 116 ЦК правовій нормі, згідно якої порядок здійснення прав учасників господарських товариств визначається не тільки установчим документом товариства, а й законом.

Подібно до цього із п. 4 ч. 1 ст. 116 ЦК за допомогою висновку від протилежного виявляється логічно закріплена в цьому законодавчому положенні правова норма, згідно якої порядок відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, не може визначатись установчим документом товариства. Ця правова норма не може конкурувати при правозастосуванні з правовою нормою, яка текстуально закріплена у вступній тезі (абзаці першому) ч. 1 ст. 116 ЦК і яка допускає встановлення порядку здійснення прав учасників господарських товариств не тільки законом, а й установчим документом господарського товариства. Отже, і ці питання мають вирішуватись і законом, і установчим документом товариства. Інша справа, що установчі документи господарських товариств ієрархічно підпорядковані закону, а тому при визначенні ними порядку реалізації учасниками господарських товариств права, про яке йдеться, повинні дотримуватись вимоги закону.

Усупереч правовій нормі, текстуально закріпленій у п. 5 ч. 1 ст. 116 ЦК, порядок отримання інформації про діяльність товариства також може визначатись не тільки установчим документом товариства, а й законом. Такий висновок отримується за допомогою того ж методологічного інструментарію, який тут було використано для аналізу правових норм, що закріплені у п. 1, 4 ч. 1 ст. 116 ЦК.

22. Використання висновку a contrario дає можливість більш близької до букви закону інтерпретації відповідних нормативних положень, ніж інші техніко-юридичні засоби тлумачення. Покажемо це на прикладі ч. 7 ст. 59 Кримінально-виконавчого кодексу України: «особи, зазначені в частині шостій цієї статті, можуть проживати із своїми сім'ями в орендованих квартирах або придбавати житло в межах території виправного центру». Житлом відповідно до ст. 379 ЦК є житловий будинок, квартира, інші приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них. «Придбавати» (житло), як це випливає, зокрема із ч. 1 ст. 388 ЦК, означає набувати права власності. Отже, із ч. 7 ст. 59 КВК непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким обмежується набуття права власності особами, що відбувають покарання у вигляді обмеження волі: цього права не мають ті особи, що не відбули шести місяців строку покарання або допускають порушення встановленого порядку виконання такого покарання. Можна було б стверджувати, що тлумачення ч. 7 ст. 59 КВК в контексті цієї статті дає підстави для твердження про те, що тут йдеться лише про обмеження права вибору місця проживання в межах території виправного центру, а не про обмеження права придбавати житло у власність. Але ж таке тлумачення має чіткі ознаки насильства над буквою закону.

Задовільне тлумачення ч. 7 ст. 59 КВК забезпечує тільки висновок a contrario. Із цього законодавчого положення непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правовий припис, згідно з яким інші особи, що відбувають покарання у вигляді обмеження волі (крім зазначених у ч. 6 ст. 59 КВК), придбавати житло в межах території виправного центру не вправі. Але цей правовий припис не може застосовуватись всупереч прямо встановленому правовому припису ч. 2 ст. 325 ЦК («фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати»). Відповідно до ч. 2 ст. 178 ЦК окремими видами майна, яке відповідно до закону не може належати фізичним особам, є об’єкти, які можуть належати лише певним учасникам цивільного обороту або перебування яких у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом. Цілком очевидно, що ч. 7 ст. 59 КВК встановлює (із неї непрямо випливає) не окремі види майна, а окремих осіб, стосовно яких передбачаються обмеження на придбання у власність певного виду об’єктів. Отже, ч. 7 ст. 59 КВК не встановлює винятків, передбачених ч. 2 ст. 178 ЦК і ч. 2 ст. 325 ЦК. Відтак суперечність між правовим приписом, який непрямо випливає із ч. 7 ст. 59 КВК та виявляється при тлумаченні висновком a contrario, з одного боку, і спеціальними правилами ч. 2 ст. 178 і ч. 2 ст. 325 ЦК, — з іншого, має вирішуватись на користь ч. 2 ст. 178 і ч. 2 ст. 325 ЦК, які і підлягають переважному застосуванню.

23. «Майнова та моральна шкода, яка була завдана спадкодавцем, відшкодовується спадкоємцями у межах вартості рухомого чи нерухомого майна, яке було одержане ними у спадщину» (ч. 4 ст. 1231 ЦК). Із ч. 4 ст. 1231 ЦК непрямо випливає і при тлумаченні висновком а contrario виявляється логічно закріплений у цьому законодавчому положенні правовий припис, згідно з яким іншим майном, отриманим у спадщину, спадкоємці за майнову і моральну шкоду, завдану спадкодавцем, не відповідають (нагадаємо, що відповідно до ч. 1 ст. 190 ЦК поняттям майна охоплюються речі (сукупність речей) і майнові права та обов’язки. Речі відповідно до ст. 191 ЦК поділяються на нерухомі, які не можна переміщувати без знецінення, і рухомі, що вільно переміщуються у просторі. Отже, майнові права та обов’язки до рухомого і нерухомого майна не належать). Спадкоємець може не отримати у спадщину ніякого рухомого або нерухомого майна, але він може отримати у спадок величезну грошову суму, яка обліковується на поточному рахунку спадкодавця в банку, а юридично являє собою майнові права. Спадщина може також включати до себе право на отримання страхової виплати. У таких випадках спадкоємець не відповідає перед кредиторами спадкодавця за завдану ним (спадкодавцем) майнову і моральну шкоду за відсутності того майна, яке отримане у спадщину та в межах якої закон встановлює відповідальність спадкоємця перед кредиторами спадкодавця.

Але цей правовий припис лише логічно закріплений у ч. 4 ст. 1231 ЦК, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку а contrario, а тому він