Читати книгу - "Чужим життям, Ганна Зюман"

Передгір'я Ман

Гаряче дихання торкнулося шиї, вуха, краю щоки. Я мимоволі тьохнула й інстинктивно провела по щоці пальцями. Але їх одразу перехопили, обдарувавши поцілунком.

— Яна, — пролунав шепіт Альберта. Його пальці ніжно, наче невагомо, ковзнули по моєму плечу і шиї, — зупинись, душа моя, не тікай ​​від мене.

— Альберте? — я чітко чула його та відчувала дотики, але зовсім не могла нічого бачити навколо. Ніби була в абсолютній темряві.

— Повернися, — шепотів Альберт, і я відчула, як він ткнувся носом мені в потилицю.

— Не можу, — крізь силу видихнула я, відчувши, як в очах з'являється зрадлива волога.

Це було нестерпно — відчувати його так близько й розуміти, що ти повинна. Ні, просто зобов'язана піти.

— Пробач.

— Яна, — Альберт шумно видихнув мені у волосся, його руки ковзнули по моїй талії, обіймаючи мене, — адже ти сама не хочеш цього.

Я різко обернулася, проте знов нічого не побачила — навколо була все та ж непроглядна темрява. Зате тепер я чітко відчувала подих Альберта, його запах, стукіт його серця та щось ще, ледве відчутне.

— Я не можу, — повторила я.

Спробувала вкотре доторкнутися до нього, але мої руки просто ковзнули у темряву.

Звуки навалилися раптово, як і повітря, яке я різко вдихнула, ніби виринула з-під товщі води.

Ліс.

Нічний ліс, наповнений співом якихось птахів, шарудінням, перетоптуванням і сопінням звірів, що оточували мене. Хоч вони й були поза зоною моєї видимості, чула зараз я їх чудово.

Вдихнула-видихнула, потім ще раз вдихнула-видихнула.

Що це зараз було? Сон? Тоді чому відчуття такі, ніби Альберт справді щойно до мене торкався? І його голос, хоч і шепіт, але такий реальний. А його слова?

Мимоволі потрясла головою, намагаючись відкинути дивні думки.

То був сон, просто сон.

Але мої спроби перервав спалах синього світла.

Веста впала прямо на траву біля моїх ніг.

— Біжи, — прошепотіла вона здерев'янілими губами. — Він знає, де ти.

Ні на що не звертаючи уваги, я спробувала привести відьму до тями.

Нарешті, після моїх чисельних обіймів і води, принесеної Басом, вона прийшла до тями та почала плутану розповідь.

З її нерозбірливих слів я змогла зрозуміти лише те, що Альберт за допомогою інших відьом кола провів якийсь стародавній обряд, який дозволяє йому відчувати мене й знати, де я перебуваю. І тепер він, уже не навпомацки, йде за мною.

— Через скільки часу він буде тут?

— Якщо на конях, то днів через десять, — відповіла Веста, — але в горах швидко він пересуватися не зможе, а ось Бас…

Я зітхнула.

Бас виглядав цілком бадьорим, але я розуміла, що він утомився. Альберт і його люди постійно змінюють коней, їхня швидкість залежала більше від їхньої здатності не вивалюватися з сідла від втоми. А Бас хоч і сильний, але не може бігти нескінченно. Ми й так ці два дні залишалися на місці, бо розуміли — сили закінчуються.

— Бас втомився, — коротко відрізала я, — та і я теж. Є ще якийсь вихід?

— Є, — опустивши очі, відповіла відьма, — ти можеш померти, — я нервово хихикнула, — і тоді пророцтво справдиться.

— Весто, ти у своєму розумі? Я вмирати доки не збираюся, я ще пожити ніби як хочу.

— Тоді повертайся до герцога, — спокійно знизала плечима відьма.

— Ну дякую, допомогла з порадою, далі нікуди, — сплеснула я руками.

Розштовхавши Баса, почала збиратися — залишатися більше на місці не було сенсу, але й поспішати, як говорила Веста, я не збиралася. Десять днів — термін немаленький, за цей час можна щось придумати.

Гаряче дихання, ніжні, ледь помітні торкання пекучих, таких знайомих пальців, що ковзнули моїм тілом.

— Яна, Яна, — шепотів Альберт, — не тікай ​​від мене.

— Я біжу не від тебе, Аль, — не маючи сил чинити опір, прошепотіла я у відповідь, — я біжу від себе. Я не можу стати твоєю дружиною.

— Чому? Чого ти боїшся?

— Я боюся завдати тобі болю, — сльози самі полилися з очей. — Свій хрест я маю нести сама.

— Який хрест? Яна, про що ти говориш? — Альберт стирав мої сльози невидимими пальцями та покривав обличчя поцілунками, але відповісти йому я не могла, бо вже прокидалася.

Одна і та сама розмова щоночі тривала вже тиждень, а я так і не змогла наважитися розповісти Альберту, чому я біжу від нього.

Це було нестерпно. Я відчувала себе повною дурепою, але не могла переступити межу. Тож чим далі, тим сильніше я переконувалася в тому, що виходу в мене немає — рано чи пізно мені доведеться прийняти рішення і вибрати між своїм та чужим болем.