Читати книгу - "Чужим життям, Ганна Зюман"

— Весто, — покликала я відьму, що йшла попереду, — ти казала, що я повинна вибрати — повернутися до Альберта або померти. Це пов'язано з пророцтвом?

— Так, — сухо відповіла відьма, не обертаючись, — твоя смерть поверне цьому світу силу.

— Нічого собі, — іронічно посміхнулася я, — якою я, виявляється, можу бути корисною. Чому ж мене досі не вбили за такої ціни?

— Смерть має бути добровільною, — глухо огризнулася Веста.

Гори Ман

Тисяча мокрих голок дощем падали мені на обличчя. Ліс пах прілим листям і мокрою корою. У передсвітанкових сутінках запахи ставали яскравішими та більш виразними.

Прокинувшись після чергової зустрічі з Альбертом, я зрозуміла — тягнути з вибором безглуздо. Потрібно вирішувати, моє життя чи чуже щастя.

Без мене...

Тому чуже...

Має стати чужим...

Що має відчувати людина, яка серйозно замислилася про смерть?

Не знаю... Я нічого не відчувала, крім втоми. Останні тижні сильно вимотали мене, хотілося просто зникнути.

Замислившись, спробувала уявити, що сьогодні останній день мого життя.

Що я хочу зробити у свій останній день? Чи є щось, чого я не встигла?

Мимоволі згадала своє дитинство. Воно була щасливе, навіть дуже, рівно до того моменту, як зникла мама.

Мені було вісім, ми гучно відсвяткували мій день народження, а наступного дня вона зникла. Наче випарувалася… Усвідомлення її зникнення прийшло десь за півроку — довше батько просто не міг приховувати від мене її відсутності та появи в його житті її замін.

Маму так і не знайшли, а ще через рік батько одружився. Потім з'явилася Елька, моя сестра.

Не скажу, що я була від цього в захваті, але поява нового члена сім'ї витягла мене з тієї моральної трясовини, в якій я опинилася після маминого зникнення.

Чи можна вважати спробу знайти маму незавершеною справою? Напевно, ні. Навряд чи я зможу тут щось зробити. За довгі роки її відсутності я якось дивним чином встигла змиритись із цим.

Моє заміжжя? Воно дозволило моїй сім'ї зберегти мільйони, тож якщо моя смерть і могла б якось вплинути на добробут моєї сім'ї, то це вже сталося майже рік тому. Тому тут я теж не гравець.

Друзі? Їх багато, але всі вони залишилися там, за межею мосту. Знову ж таки, майже рік тому.

Отже, як не крути, але якщо в мене є незавершені справи, то всі вони тут…

Договір Джерела?

Якщо моя смерть поверне цій планеті силу, можна вважати, що я достроково виконаю свій договір.

Чарівників до присяги я привела. Сподіваюся, Альберт з Одуелом здогадаються влаштувати їх служителями у храмі, виставити підставну жрицю та переробити ритуал благословення. Вже на це їх уяви має вистачити, чай не діти малі.

Альберт?.. Напевно, це єдина моя незавершена справа.

Але краще заподіяти біль один раз, ніж змушувати мучитися людину роками та жалкувати про своє рішення.

Ненавиджу, коли жалкують, що щось зробили. І вже тим більше не хочу відчути себе через кілька років ошуканою чи винною. Досить, одного разу вже обдурилася.

Чим більше я думала про своє ставлення до Альберта та прийняте рішення, тим більше розуміла — я повинна пояснити йому причини свого вчинку. Не хочу, щоб він хоч у чомусь почував себе винним. Це моє рішення… і лише моє.

— Весто, — покликала я відьму, яка спала притулившись до дерева, — що тобі потрібно для другого повторення пророцтва?

Скеля Уялун

Яна сиділа на великому плоскому камені, повернувши обличчя до зеленої долини, що розкинулася далеко внизу.

Форма каменю, його синяво-темний колір і безліч висічених стародавніх написів свідчило про те, що це вівтар первозданної сили. Його було втрачено багато століть тому, тож його існування було легендою.

Дівчина повернула голову, її спина була повністю відкрита.

— Я не пам'ятаю, як зробила це татуювання. Просто одного разу прокинулася після чергової пиятики у салоні тату. Знаєш, що там написано? — сумно посміхнувшись, спитала Яна, від чого Альберт завмер на півдорозі. — Це мої слова Богові:

Коли даєш нам хрест, ти спокушаєш,

шукаєш слабкість, ждеш мольби.

Твій біль не очищає,

згорає все від нього у душі.

Ти вірі вчиш, при цьому ти вбиваєш,

ламаєш крила тим,

хто рушив стати на твоєм путті.

Даруєш ти, та миттю віднімаєш.

Даєш надію, проте сам знаєш,

навспак вже не піти.