Читати книгу - "48 законів влади"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Міцихіро Мацумото, «Значення тиші», 1988 р.
У лютому 1541 року найчисленніша на той час експедиція під проводом брата Пісарро Ґонсало вийшла з еквадорського міста Кіто. 340 іспанців у пишних обладунках і барвистих шовках рушили на схід у супроводі 4000 індіанців, які несли провіант і служили розвідниками, 4000 свиней, десятків лам і приблизно тисячі собак. Однак незабаром експедиція потрапила під ливний дощ, через що згнили вози і зіпсувалися харчі. Тим часом Ґонсало Пісарро розпитував зустрічних індіанців і тих, хто нібито приховував інформацію або навіть не чув про казкове королівство, він катував і згодовував своїм псам. Чутки про кровожерність іспанців хутко поширилися серед індіанців, які швидко збагнули, що єдиний спосіб уникнути гніву Ґонсало — це вигадувати байки про Ельдорадо, скеровуючи експедицію якомога далі. Тож, виконуючи вказівки індіанців, Ґонсало і його військо дедалі більше заглиблювалися в джунглі.
ГРОШІ
Юсуф ібн-Джафар ель-Амуді брав плату, часом дуже високу, з тих, хто приходив до нього вчитися. Відомий законник, який побував у нього, сказав: «Я вражений і в захваті від вашого навчання, я переконаний, що ви правильно напучуєте своїх учнів. Але брати гроші за науку, за нашою традицією, не можна. Крім того, це можуть хибно витлумачити».
Ель-Амуді відповів: «Я ніколи не продавав знання. На землі не вистачить грошей, щоб заплатити за мої знання. Щодо хибних тлумачень, то відмова від плати не зупинить моїх учнів, бо вони собі знайдуть інший об’єкт. Вам ліпше знати, що людина, яка бере гроші, може бути, а може й не бути ласою до них. Але людина, яка взагалі нічого не бере, викликає найсильніші підозри в тому, що вона краде в учня його душу. Може виявитися, що люди, які кажуть: «Я не беру нічого», насправді забирають волю своєї жертви.
«Поверхнева проба», Ідріс Шах, 1970 р.
Шукачі скарбів занепали духом. Однострої обносилися, обладунки зіржавіли й воїни їх викинули, взуття стопталося, й люди йшли босоніж, раби-індіанці або повмирали, або повтікали; усе їстівне з’їли — і свиней, і собак, і лам. Тепер харчувалися корінням і плодами. Зрозумівши, що так далі не можна, Пісарро вирішив ризикнути пливти далі річкою; для цього з гнилого дерева спорудили баржу. Але плавання зрадливою річкою Напо виявилося не легшим. Ґонсало отаборився біля берега й вислав на баржі розвідників на пошуки індіанських селищ, де могла бути їжа. Він довго чекав на їхнє повернення, а тоді зрозумів, що вони вирішили дезертувати й самі попливли річкою далі.
Дощ не вщухав. Люди Ґонсало забули про Ельдорадо і мріяли лише про повернення в Кіто. Нарешті, у серпні 1542 року трохи більше за сотню членів експедиції, яка на початку налічувала тисячі учасників, повернулися назад. Мешканцям Кіто здавалося, що вони повернулися з пекла: загорнуті в лахміття і шкури, вкриті виразками, змарнілі до невпізнання. За півтора року експедиція подолала величезним колом пішки понад дві тисячі миль. Великі суми грошей, вкладені в експедицію, не дали нічого — ні Ельдорадо, ні золота.
Тлумачення
Навіть після провалу Ґонсало Пісарро іспанці споряджали одну за одною експедиції в пошуках Ельдорадо. І, подібно до Пісарро, конкістадори спалювали й грабували села, катували індіанців, бідували, але золото залишалося марою. Змарновано чимало, але, попри безнадійні пошуки, фантазія вабила не одного шукайбіду.
Пошуки Ельдорадо забирали мільйони життів іспанців та індіанців, а також спричинилися до руїни Іспанської імперії. Золото стало обсесією іспанців. Золото, яке поверталося до Іспанії, а його було багатенько, реінвестувалося в нові експедиції або в купівлю предметів розкоші, а не в сільське господарство чи якесь виробництво. Цілі іспанські міста порожніли, бо чоловіки рушали на пошуки золота. Ферми занепадали, армія не мала рекрутів для європейських війн. До кінця XVII століття країна втратила половину населення, лише в Мадриді кількість мешканців зменшилася з 400 000 до 150 000. Усі ці роки економіка країни занепадала, від чого Іспанія так ніколи й не оговталася.
Влада вимагає самодисципліни. Перспектива багатства, особливо раптового і легкого для заволодіння, руйнівна для почуттів. Скоробагатьки вважають, буцімто ще є куди багатіти. Дармовий ланч, гроші, що просяться до рук, ось-ось стануть реальністю.
У такій омані грошолюби нехтують усім, на чому тримається влада: самоконтроль, добра воля оточення тощо. Зрозумійте: зміни майнового стану швидко не відбуваються, за винятком смерті. Раптове збагачення рідко буває довговічним, бо не має солідних підстав. Нехай грошолюбство не виманить вас із надійної та міцної фортеці реальної влади. Зробіть владу своєю метою, і гроші самі знайдуть до вас дорогу. Залиште Ельдорадо простакам і дурням.
ЧОЛОВІК, ЯКИЙ ЛЮБИВ ГРОШІ БІЛЬШЕ, НІЖ ЖИТТЯ
Жив колись старий дроворуб, який майже щодня ходив у гори рубати дерева. Казали, що старий був скнарою, який накопичував срібло, доки воно ставало золотом, а золото він любив понад усе.
Якось тигр із хащі кинувся на нього, і хоч старий намагався втекти, але дарма — тигр поніс його в пащі.
Син дроворуба побачив, що батько в небезпеці, і побіг його рятувати. У нього був довгий ніж і він біг швидше за тигра, який ніс старого, а тому скоро перестрів його. Батько не дуже постраждав, бо тигр тримав його за одежу. Коли старий дроворуб побачив, що син збирається вгородити ножа у звіра, він занепокоєно закричав: «Не зіпсуй тигрову шкуру! Якщо ти його вб’єш, не продірявивши шкуру, нам за неї заплатять багато срібла! Вбий так, щоб нічого не зіпсувати».
Доки син вислуховував настанови батька, тигр, несучи батька, чкурнув у хащу, де хлопець не міг його дістати, і в хащі звір убив старого.
«Китайська байка», Різні байки з усіх усюд, за ред. Діани ді Пріма, 1960 р.
Порушення закону 2
На початку XVIII століття ніхто в англійському суспільстві не міг зрівнятися за статусом з герцогом і герцогинею Мальборо. Герцога, який провів успішну військову кампанію проти Франції, вважали першим стратегом і генералом Європи. Його дружина, герцогиня, після багатьох маневрів утвердилася як фаворитка королеви Анни, яка правила Англією з 1702 року. 1704 року герцог тріумфував у битві під Бленімом і став героєм Англії, і королева нагородила його великим наділом землі у Вудстоку й грошима на будівництво палацу. Герцог назвав заплановану будівлю Бленімським палацом і запросив архітектором молодого Джона Венбре, який був типовою ренесансною людиною — драматургом і архітектором. Будівництво почали влітку 1705 року з великою помпезністю і чималими надіями.
Венбре трактував архітектуру як драматург. Його палац мав стати пам’ятником величі й сили Мальборо. Тут мали бути штучні озера, монументальні мости, вишукані сади та інші фантастичні деталі. Герцогині, однак, не подобалося все з першого дня: на її думку, Венбре просто марнував гроші; вона хотіла чимшвидше завершити палац. Герцогиня не давала спокою Венбре та його будівельникам із приводу
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «48 законів влади», після закриття браузера.