Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова 📚 - Українською

Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Житіє моє" автора Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 124 125 126 ... 279
Перейти на сторінку:
від вигляду зомбі.

— Ну, заїжджай, якщо так.

Те, що я прийняв за село, виявилося невеликим містом, з якоїсь незрозумілої причини, вибудуваним посеред степу. В сутінках можна було розрізнити акуратні двоповерхові будиночки без горóдів, храм, ратушу, а також той факт, що місто було майже пусте. Мене зустрічали темні вікна і забиті двері, тьмяні олійні ліхтарі горіли лише на центральній вулиці. Містечко з прикольною назвою Тюкон-Таун обіцяло скоро стати таким самим привидом, як і знайдений мною хутір.

Штаб арангенського НЗАМПІС був розміщений в єдиному нормально обладнаному приміщенні з освітленим фасадом і захисними Знаками на фундаменті. Конторою керував літній чорний маг помірного ступеню капосності (напевне, його довго такого вибирали). Підлеглих у нього я нарахував чоловік п’ять, при тому, вели вони себе тихо і напружено. Я не уявляв собі, що могло змусити чистильників так сіпатися, але і на роль провідників вони ніяк не пасували, а самостійно добиратися до містечка десь на узбережжі позбавленою орієнтирів рівниною можна роками. Як воно кажуть, добрий день, вуйку — попали!

— Щось сталося, сер? Може, мені вдасться чимось вам допомогти?

А потім ви допоможете мені.

— Ви дорогою кого-небудь зустрічали? — примружився арангенський начальник.

— Нікóго. Взагалі — нікого.

— У нас співробітник пропав, — без переходу повідомив він, — третій день шукаємо.

— Як це «пропав»?

«Чистильники», взагалі-то, не з тих, хто тікає з місця служби, та і куди звідси втечеш?

— А от так! Поїхав на плановий огляд і — з кінцями.

— Не може такого бути!

Мужик раптом розлютився, ніби всі не виказані мною підозри зачіпали особисто його:

— Ти давай не мудруй і в чужі справи носа не пхай, дійшло?

Я зрозумів — провідника мені не бачити, як своїх вух. Треба було терміново рятувати ситуацію:

— Давайте Макса пустимо слідом!

Він поморщився:

— Хороша ідея, але запізніла — час пройшов, до того ж, він на тарантасі своєму поїхав.

— Так у мене і пес не простий.

Він чесно намагався обдумати пропозицію, але іскрометна інтуїція серед його талантів не проявилася.

— Добре, спроба — не згуба. Лише транспорту не дам — таратайка остання залишилася, мало що. Хіба лише коня у місцевих наймете…

Та-а, допитливості серед його талантів, бачу, не було тим більше. Цікаво, а як, на його думку, я сюди добрався? Дійшов пішки від станції?

— Мені потрібна лише каністра олії і хтось з ваших, хто би зміг розпізнати вашого загубленого.

Арангенський шеф скривився:

— Співробітників у мене впритиск. Візьми з собою Паульса, він у нас емпат, від нього зараз ніякого толку.

— Білого? Та ви що!!! Я ж некромант, раптом мені ворожити знадобиться.

Тут чистильник мало не подавився.

— Ти тільки місцевим цього не бовкни! Це ж дикий народ, вони читають казки і ВІРЯТЬ. Зам мій з тобою поїде, і щоб вернулися до темряви! І вернулися — вдвох.

Хто б знав, як мене дістали ці сердиті начальники… Може, ну його, цей диплом? Варто через нього стільки надриватися! Але, залізши Шерехові в… е-е, в цілому, зараз відступати було би вже нерозумно, до того ж, кошти на проживання мені потрохи капали, і це допомагало змиритися з реальністю.

В штабному приміщенні мені дали кімнату для гостей — комірчину з ліжком, стільцем і вишитими квіточками фіранками на вікні. Вишивка і мережка в домі чорного мага викликали в мене гостре дежавю. І чому найбільш задовбуюче паскудство стається в таких от тихих, мирних місцинах? Напевне, це якийсь всесвітній закон: хто солодко жив, той погано кінчає. Ну, нічо, сказано не про мене.

Я ліг спати, бо треба було прокинутися до світанку, а коли прокинувся зранку, моє ставлення до Арангена було саме таким, як і мало бути. Пташки за вікном більше не милували, дрімотна спека не спонукала розслабитися, побачені красóти перетворилися в ОБ’ЄКТИ, брехливі декорації, за якими ховалася хижа сутність цього краю. В голові хихотів листками календар, відлічуючи дні до екзамену в Університеті, мене сильно тягнуло до бійки. І без різниці, хто вбив того чистильника, який тут зник (а що він мертвий, сумнівів практично не залишалося), головне, що в гості до них прийшов звиздець, і я усіх з ним особисто познайомлю!

Зомбі на льоту вхопив суть проблеми. Не знаю, чим Макс керувався (запахом, відбитками шин чи якимось іншим чуттям), але на виїзді з міста він став на слід і впевнено повів нас дорогою крізь поля. Чому арангенський шеф так легко розлучився зі своїм замом, я зрозумів дуже скоро: балакливий чорний — рідкісне явище, але якщо вже словесний понос у нього починається, то набуває характеру патології (може, це нервова напруженість так на нього діє). Мотоцикл скакав ямами і горбочками, як тушканчик, а цей йолоп не замовкав ні на секунду, як він собі язика не відкусив, не розумію. Якби не мій досвід спілкування з білими, «нагляд» би втратив ще одного співробітника, мамою клянуся!

Природньо, набір тем у чорних і білих був різний: чистильник хвалився, нестримно, захлинаючись словами, не цікавлячись реакцією на свої слова і не переймаючись тим, як виглядає його похвальба зі сторони. Його послухаєш, так арангенський «нагляд» був КРУТИЙ, а чому люди від нежиті біжать — так це місцеві самі винні.

— От, було: хата — один суцільний фома, а вони палити його не дозволяють — приватна власність. Але бос їх обламав! Закон не подобається? Заходь перший! Вийшов живий — значить, твоя правда. Головного балакуна з другого разу морла взяла, інші заткалися.

Арангенським селянам можна було поспівчувати — чистильник вибрав найжорсткішу і найбезпощаднішу форму для їх знайомства з реальністю (поділитися ілюстрованою методичною — нє, простіше в рило дати). Упіймавши себе на таких плаксивих думках, я мало не застогнав. Та що ж це таке! Звідки в мені це соплежуйство? У чорного такі новини повинні викликати лише зловісну посмішку. І головне ж — раніше я не був таким мямлею і рохлею. Чи був?

Тьху!

Балакучий чистильник не уявляв, як близько від підійшов до межі, за якою його би прокляли на смерть.

В кінці дороги нас чекав облом. Майстра Гатая, так звали пропажу, ми не знайшли, зате знайшли його вантажівку (вона приткнулася на узбіччі широкої ґрунтової дроги, майже тракту), навколо я наміряв багато дивних еманацій і ніяких слідів тіла. Макс виглядав відверто розгубленим. Викликані «манком» співробітники мага нічого не розуміли, і через це же більше розпалювалися, вони не вірили в дезертирство чистильника, але близькість торного шляху наводила на неприємні думки. Мої гіпотези з приводу ситуації були не настільки однозначними (я ж знав, що нежиті — не єдина проблема на світі), однак, мені доводилося тримати ці гіпотези при собі — чорні були надто збудженими. Та і чим би їм допоміг той факт, що трава

1 ... 124 125 126 ... 279
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова» жанру - 💛 Фентезі:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"