Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

Ні, не сказала. Не сказала, на що вона розраховує. Не сказала, що вона думає або відчуває… А що вона мала б відчувати, на вашу думку? Для неї це пекло. Так, і для мене теж! Тільки моє пекло — це моя власна провина… Ні. Нічого. Я не можу про це говорити. Говорити? Та я навіть думати про це не повинен, мені треба схаменутися, перестати про неї думати і… Так, про неї.

Едді замовк, зауваживши, що сьогодні очі робітника — які завжди, здавалося, бачили його наскрізь, — викликають у нього неспокій. Він подивився на стіл і зауважив на тарілці співрозмовника чимало недопалків, розкиданих серед залишків їжі.

— У вас теж неприємності? — запитав Едді. — Ну, з того, що ви вже так довго сьогодні тут сидите — хіба ні?.. На мене? Чому ви на мене чекали?.. Знаєте, я ніколи не думав, що вам важливо, бачилися ми чи ні, що вам узагалі з ким-небудь важливо бачитися; здається, ви завжди такий самозанурений, і саме тому мені подобається з вами спілкуватися. Мені здавалося, ви все розумієте, і що вас нічим неможливо зачепити. Ви маєте такий вигляд, наче вас узагалі неможливо скривдити, — і це давало мені таке відчуття свободи, ніби… ніби у світі взагалі не існує болю… Знаєте, що дивного у вашому обличчі? Ви справляєте враження, наче ніколи не зазнавали болю, страху чи провини… Вибачте, що я сьогодні так пізно. Я повинен був переконатися, що вона поїде. Вона щойно поїхала, на «Кометі»… Так, сьогодні. Допіру вирушила.

…Атож, поїхала… Це було несподіване рішення — виникло кілька годин тому. Вона збиралась їхати завтра ввечері, але сталося щось непередбачуване, тому їй довелося вирушати негайно… Так, вона їде до Колорадо, але згодом… Спочатку — до Юти… Тому що отримала листа від Квентіна Деніелса, він написав, що звільняється. Єдине, від чого вона не може відмовитися, чого не може покинути, — це двигун. Пам’ятаєте, я вам розповідав про двигун, про той зламаний механізм, який вона знайшла… Деніелс?

Це фізик, який упродовж минулого року працював у Технологічному інституті в Юті, намагався розгадати таємницю двигуна і відновити його… Чому ви так на мене дивитеся?.. Ні, я вам раніше про нього не розповідав, бо це була таємниця. Це був її власний секретний і особистий проект. Та й узагалі, хіба вас таке цікавить? Тепер, мабуть, я вже можу про це говорити, бо він звільнився. Так, причини пояснив. Сказав, що не збирається віддавати плоди свого розуму світові, який має його за раба.

Сказав, що не збирається ставати мучеником для того, щоб принести людям неоціненну користь… З чого ви регочете? Перестаньте, будь ласка! Чому ви так смієтеся? Вся таємниця? Що ви маєте на гадці — вся таємниця? Він не розгадав таємниці двигуна, якщо ви про це, але, здається, наближався до розгадки, у нього був шанс. А зараз шанс утрачено. Вона поквапилася до нього. Збирається благати, втримувати, хоче вмовити його працювати далі. Але, думаю, все марно. Коли вони покидають роботу, то більше не повертаються. Жоден із них не повернувся. Ні, мені байдуже, тепер мені вже байдужісінько, ми пережили стільки втрат, що я почав до цього звикати… О, ні! Те, що мене мордує, не стосується Деніелса, це… Ні, годі, перестаньте. Не розпитуйте мене про це. Весь світ розлітається на друзки, а вона продовжує боротися, щоб його порятувати, і я… я сиджу тут, проклинаючи її за те, чого не мав права знати… Ні! Вона не зробила нічого такого, за що її можна було б проклинати, нічого. Та й зрештою, це не стосується залізниці… Не зважайте на мене, це неправда, я проклинаю не її, а себе… Послухайте, я знаю, що ви любите «Таґґарт Трансконтиненталь» так само, як я, що компанія має для вас особливе значення, у вас до неї щось особисте, і саме тому вам так подобається, коли я про це розповідаю. Але те, що я довідався сьогодні, не має жодного стосунку до залізниці. Вам це не потрібно.

Забудьте… Це просто факт, якого я про неї не знав.

…Я виріс разом із нею. Думав, що знаю її. Але не знав. Гадки не маю, на що я сподівався. Можливо, думав, що у неї взагалі немає особистого життя. Для мене вона не була, як усі, не була… жінкою. Вона уособлювала залізницю. І я не припускав, що хтось може мати нахабство дивитися на неї якось інакше.

Що ж, це мені тільки на користь. Забудьте. Забудьте, я сказав! Навіщо ви мене так наполегливо розпитуєте? Це просто її особисте життя. Що вам до нього?.. Облиште, заради Бога! Невже ви не бачите, що мені важко про це говорити? Нічого не сталося, зі мною все гаразд, просто… Ох, навіщо я брешу? Я не можу вам брехати, таке враження, що ви все про мене знаєте, це ще гірше, ніж намагатися дурити себе самого!.. А я себе дурив. Я не знав, що я до неї відчуваю. Залізниця? Я огидний лицемір. Якщо залізниця — це все, що вона втілювала, мене б зараз так не вибило з рівноваги. Я б не відчував такого бажання його убити!..

Що з вами сьогодні таке? Чому ви так на мене дивитеся?

…Ох, що коїться з нами усіма? Чому навколо самі лише страждання? Чому ми стільки страждаємо? Ми ж цього не хотіли. Я завжди думав, що ми будемо щасливі, геть усі, що це наша доля. Що ми робимо? Що ми втратили? Ще рік тому я не проклинав би її за те, що вона знайшла бажане. Але я ж знаю, що вони обоє приречені, так само, як і я, як усі решта. Вона — це все, що у мене залишилося… Було так чудово почуватися живим. Який дивовижний шанс! Навіть не припускав, що я так любив цей стан, що в ньому крилась уся наша любов, наша із нею любов, як і ваша, зрештою. Але світ гине, і ми не можемо цьому запобігти. Чому ми знищуємо себе? Хто розповість нам правду? Хто порятує нас? Ех… Та хто такий Джон Ґолт?!.. Ні, все марно.

Зараз це не має значення. Чому я повинен що-небудь відчувати? Нам залишилося зовсім трохи. Що