Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

Розділ Х

Знак долара

Вона нерухомо сиділа в поїзді біля вікна, відкинувши голову, задоволена, що вже більше не доведеться кудись іти.

Телеграфні стовпи мигтіли за вікном, але, здавалося, поїзд загубився в порожнечі між коричневою ділянкою прерії та ваговитим покривалом іржаво-сивих хмар. Сутінь заполонила небо без жодного просвітку призахідного сонця; картина була більше схожа на згасання анемічного тіла у процесі витікання його останніх крапель крові та світла. Поїзд прямував на захід, немовби також тягнувся до притьмянілих променів і тихо зникав із поверхні землі. Вона сиділа нерухомо і не відчувала жодного бажання опиратися цьому.

Їй не хотілося чути звуку коліс. Вони стукотіли в монотонному ритмі з акцентом на кожному четвертому ударі, й крізь швидкий, безперервний гуркіт їй вчувалася марна спроба виборсатися, натомість у чітких четвертих ударах — кроки ворога, який невблаганно наближався до своєї мети.

Ніколи досі, дивлячись на прерію, Даґні не відчувала такого занепокоєння. Було відчуття, що залізничні колії — це всього лише тонкі нитки, протягнуті крізь неймовірну порожнечу, немов пошарпані нерви, готові порватися. Даґні ніколи не сподівалася, що, завжди почуваючись рушійною силою у вагоні поїзда, вона сидітиме колись і мріятиме, наче дитина чи дикун, щоби цей поїзд рухався, не зупинявся і вчасно її довіз, — і це бажання було не проявом волі, а благанням до темної безодні.

Вона думала про зміну, що сталася за один місяць. Вона бачила її в обличчях людей на вокзалах. Залізничники, стрілочники, робітники депо, які віталися з нею завжди, коли Даґні з’являлася на шляху, а їхні веселі усмішки були свідченням гордості від того, що вони знають, хто вона така, тепер дивилися на неї холодно, відверталися з настороженими та замкнутими обличчями.

Їй хотілося попросити у них пробачення і крикнути: «Це не я таке вчинила з вами», а потім згадувала, що вона прийняла це, і що вони тепер мають право її ненавидіти, що вона тепер, водночас, і рабиня, і рабовласниця, і що так почувається кожна людина в цій країні, й що ненависть тепер — єдина річ, яку люди почувають одне до одного.

Упродовж двох днів вона знаходила заспокоєння у тому, що розглядала міста, які пролітали за вікном: заводи, мости, електричні стовпи, рекламні щити, що тиснуть на дахи будинків, — все це велелюдне, похмуре, активне, живе осердя індустріального Сходу.

Але міста залишилися позаду. Потяг занурився у прерії Небраски, а гуркіт його злучників лунав так, немовби дрижав від холоду. Вона бачила самотні обриси, що колись були фермерськими господарствами у порожній просторіні, яка колись була полями. Неабиякий вибух енергії кілька поколінь тому заклав початок яскравих паростків, які пробилися крізь порожнечу; деякі з них померли, а деякі жили собі далі.

Даґні приголомшували вогні маленьких міст, що, промайнувши повз її вагон, щезали в темряві; ставало ще непроглядніше. Вона не наважувалася підвестися, щоб увімкнути світло. Нерухомо сиділа, спостерігаючи за поодинокими містами. Коли промінь електричного ліхтаря коротко освітлював її обличчя, вона сприймала це, як мить привітання.

Бачила, як миготіли написи на стінах скромних споруд, над прокопченими дахами, біля тонких димарів, на цистернах: «Комбайни Рейнолдса», «Цемент Мейсі», «Пресована люцерна Квінлейна та Джонса», «Дім матраців Кроуфорда», «Зерно та фураж Бенджаміна Вайлі». Слова височіли, як прапори у порожній темряві небес, застиглі форми руху, зусиль, надій, пам’ятники тому, чого змогла досягти людина перед лицем порожнечі природи за часів, коли звільнилася для нових здобутків. Вона бачила розкидані по окремих ділянках будинки, невеличкі крамниці, широкі вулиці з електричним освітленням, схожі на яскраві мазки, нанесені на чорне полотно пустирищ. Вона бачила привидів серед міських решток: заводські скелети з напівзруйнованими трубами, крамниці з розбитими вітринами, перекособочені стовпи з обривками дротів. Вона бачила раптові спалахи світла, заправку, що промайнула — білий лискучий острівець скла та металу під гігантською чорною ваготою небесної тверді. Вона бачила рекламу морозива, зроблену з блискучої труби й підвішену на розі вулиць, і як поруч зупинився битий автомобіль із молодим чоловіком за кермом, із якого вийшла дівчина у білій сукні, що розвивалася на літньому вітрі. Вона здригнулася від їхньої появи, подумавши: «Я не можу дивитися на вас; я, людина, котра знає, якою ціною вам далася ваша молодість, цей вечір, ця машина і морозиво, яке ви зараз купите за двадцять п’ять центів». На околиці міста вона побачила споруду, що всі її поверхи випромінювали блідо-блакитне світло. Вона любила це індустріальне освітлення з обрисами машин у вікнах і рекламним щитом над дахом. І раптом Даґні опустила голову на руку, затремтіла, німотно волаючи в ніч, до себе, до людського, що ще залишалось у кожній живій істоті: «Не дозвольте цьому померти!.. Не дозвольте цьому померти!..»

Вона скочила з місця і рвучким рухом увімкнула світло. Стояла, випростана, силкуючись опритомніти, знаючи, що такі моменти були особливо небезпечні для неї. Вогні міста щезли, а вікно тепер стало порожнім прямокутником, і в тиші вона почула, як з наростанням четвертих ударів наближається ворог, прихід якого неможливо ні прискорити, ні вповільнити.

Відчуваючи відчайдушну потребу побачити якісь ознаки людського життя, Даґні вирішила, що не замовлятиме вечерю в купе, а піде до ресторану. Немовби акцентуючи на її самотності й насміхаючись із неї, у свідомості знову пролунав голос: «Але ти не експлуатувала би поїзди, якби вони були порожні». «Забудь…» — сердито сказала собі Даґні, поспішаючи до виходу зі свого вагона.

Біля дверей тамбура вона здивувалася, почувши поруч голоси. А коли відчинила двері, пролунав вигук: «Ушивайся звідси, чорт забирай!»

У кутку її тамбура принишк пристаркуватий волоцюга.

Він сидів на підлозі, демонструючи своїм виглядом, що не має сил ні підвестись, ні непокоїтися через те, що його впіймають. Він невідступно водив своїми очима за провідником, усе розуміючи, але ніяк не реагуючи. Поїзд уповільнював хід перед складною ділянкою шляху, коли провідник відчинив двері назустріч пориву холодного вітру і, простягнувши руку у чорну порожнечу, наказав: «Ушивайся! Злізай, як заліз, або я зараз сам тебе викину!»

На обличчі волоцюги не було ні подиву, ні злості, ні надії; він дивився так, немов уже дуже давно перестав оцінювати людські вчинки. Старий покірно рушив, чіпляючись руками за поруччя вагонної стіни. Даґні помітила, як він ковзнув по ній поглядом, немовби вона була ще одним неживим приладом цього поїзда. Він, здавалося, відчував її присутність не більше, ніж свою. Байдужий