Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

Волоцюга зиркнув на провідника. Даґні не побачила на його обличчі нічого, крім легкого незадоволення, довго притлумлюваної злоби, що майже несвідомо зійшлася на першому-ліпшому об’єкті. Ці двоє чоловіків більше не були один для одного людськими істотами.

Костюм волоцюги був усіяний латками і зношений до лиску; здавалося, тканина, якщо її зігнути, захрустить, наче скло. Але вона звернула увагу на комір його сорочки: він був матового відтінку від постійного прасування й досі зберігав залишки колишньої форми. Він важко підвівся і байдуже глянув у чорний отвір, що розкрив перед ним огром безлюдного простору, де ніхто не побачить його тіла і не почує голосу скаліченого чоловіка. І він зробив єдиний усвідомлений жест: щільніше затягнув мотузку, що стягувала його невеличку брудну торбину, щоб не загубити її, стрибаючи з поїзда.

Саме запраний комірець і цей жест останньої турботи за свої пожитки — жест, у якому було почуття власності, — несподівано породили в Даґні раптовий, несподіваний імпульс.

— Стривайте, — сказала вона.

Обидва повернулися в її бік.

— Хай він буде моїм гостем, — звернулася вона до провідника, відчиняючи двері, а волоцюзі сказала: — Заходьте.

Чоловік побрів за нею, підкоряючись так само байдуже, як допіру збирався підкоритися провідникові.

Він стояв на середині вагону, тримаючи свою торбину й обводячи все навколо тим же байдужим, туманним поглядом.

— Сідайте, — запросила вона.

Він скорився і глянув на неї, немовби чекаючи подальших наказів.

У його манерах проступало щось таке, що нагадувало гідність. Він чесно визнавав, що не може ні на що претендувати, ні про що просити, він готовий до всього, що з ним зроблять.

Йому було ледь за п’ятдесят; його статура і вільний крій костюма свідчили про те, що колись це був мускулястий чоловік.

За млявою байдужістю його очей неможливо було приховати розум, а за глибокими зморшками, що прорізали обличчя, як слід неймовірного відчаю, неможливо було приховати той факт, що лице колись осявала доброта, властива чесній людині.

— Коли ви їли востаннє? — запитала вона.

— Вчора, — відповів він, і додав: — Здається.

Даґні подзвонила до провідника і замовила вечерю на двох у купе.

Волоцюга тихо дивився на неї, але коли провідник вийшов, запропонував єдину плату, на яку був спроможний:

— Я не хочу, щоб у вас були неприємності, мем, — промовив він.

Вона всміхнулася:

— Які неприємності?

— Ви ж подорожуєте з одним із отих залізничних магнатів, правда?

— Ні, сама.

— Отже, ви дружина одного з них?

— Ні.

— Ох… — вона побачила, яких зусиль він доклав, щоб зберегти на обличчі щось на кшталт поваги, наче змусив її до недоречного зізнання, і розсміялася.

— Ні, це не те, що ви подумали. Бачте, я сама один із таких магнатів. Мене звати Даґні Таґґарт, і я працюю на цій залізниці.

— О… Здається, я чув про вас, мем… Колись давно.

Важко було сказати, що значило для нього оце «колись давно» — місяць, рік або якийсь інший період часу, що минув відтоді, як він пустився берега. Чоловік дивився на неї з зацікавленням, зверненим у минулі часи, немовби згадуючи ту пору, коли він почав вважати її гідним уваги персонажем.

— Ви — та міс, що керувала залізницею, — сказав він.

— Так, це я, — відповіла вона.

Він не виявив жодного здивування з того, що вона захотіла допомогти. З його вигляду здавалося, наче він зазнав таку силу-силенну жорстокості, що відмовився від спроб щось розуміти, у щось вірити і на щось сподіватися.

— Коли ви сіли в поїзд?

— Ще на вузловій станції, мем. Ваші двері були незамкнені, — додав він. — Я думав, що, можливо, ніхто не помітить мене до ранку, адже це приватний вагон.

— Куди ви їдете?

— Не знаю, — потім, збагнувши, що це могло пролунати як заклик його пожаліти, додав: — Схоже, я просто хотів їхати без зупинки, поки не побачу місця, що може дати мені бодай якийсь шанс знайти роботу.

Таким чином він спробував узяти відповідальність за свій намір, а не перекладати тягар своєї безцільності на її милосердя; це була спроба того ж штибу, що і турбота про комір своєї сорочки.

— Якої роботи ви шукаєте?

— Люди більше не шукають конкретної роботи, мем, — відповів він спокійно. — Вони просто шукають роботу.

— А яке місце ви сподівалися знайти?

— Ну… гм… думаю, де є якісь заводи.

— А ви не помилилися з напрямком? Заводи на Сході.

— Ні, — зі знанням справи заперечив він. — На Сході забагато людей. За заводами занадто ретельний нагляд. Я подумав, що, можливо, десь вдасться знайти краще місце, де менше людей і не така пильна увага.

— О, то ви втікач? Ви тікаєте від закону?

— Не в тому сенсі, як було колись. Але за сьогоднішніми мірками, думаю, так, я втікач. Мені потрібна робота.

— Про що конкретно ви кажете?

— На Сході немає роботи. Людина не може дати тобі роботу, навіть якщо її має, — вона за це сяде в тюрму. За нею стежать. Ви можете отримати роботу лише через Раду стандартизації. А в Ради стандартизації своїх друзів у пошуках роботи ціла купа, більше, ніж родичів у мільйонера. Що ж до мене, то я не маю ні тих, ні тих.

— Де ви працювали востаннє?

— Протягом півроку я вештався країною… Ні, думаю, довше — десь близько року. Вже важко сказати, найчастіше це була денна праця. Здебільшого на фермах. Але тепер і в цій роботі немає сенсу. Я знаю ставлення фермерів — їм тяжко дивитися на голодну людину, але вони самі на межі голоду, вони не мають для тебе ні роботи, ні їжі, а все, що їм вдається зберегти, у них забирають — як не податкові інспектори, то бандити. Ви ж знаєте, що по всій країні орудують банди? Вони їх називають дезертирами.

— Ви думаєте, що на Заході краще?

— Ні, не думаю.

— То ж навіщо ви туди їдете?

— Тому що цього я ще не пробував. Це останнє, що залишається. Рух заради руху. Просто щоб не сидіти на місці… Розумієте, — додав він раптом, — я не думаю, що з цього буде якийсь пожиток. Але на Сході нема чого робити, хіба що сісти під парканом і чекати на смерть. Не думаю, що смерть була би найгіршим виходом. Знаю, що тоді було б значно легше. Тільки я переконаний, що це гріх — просто сидіти і чекати погибелі, нічого не пробуючи змінити.

Раптом вона згадала про інфікованих коледжем паразитів, які з нудотно-моральною праведністю промовляли стандартні фрази про