Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

— Звідки ви родом?

— З Вісконсину, — відповів він.

Офіціант приніс вечерю. Він встановив столик і люб’язно підсунув до нього два стільці, вдаючи, ніби геть не здивований тим, що відбувається.

Вона глянула на стіл і подумала, що велич світу, де люди могли витрачати час і невимушено перейматися такими речами, як накрохмалені серветки та дзвінкі кубики льоду, які пропонували пасажирам разом із їжею за ціною у кілька доларів, — це відлуння епохи, коли підтримувати своє життя ще не вважалося злочином, а щоб роздобути харч, не треба було вступати в ігри зі смертю. Але це відлуння теж незабаром мало щезнути, подібно до білої заправки в чагарях на краю лісу.

Вона зауважила, що волоцюга, який не мав сил стояти на ногах, іще не втратив поваги до призначення речей, розкладених перед ним. Він не накинувся на їжу, а намагався все робити повагом: розгорнув серветку, одночасно з нею взяв виделку, і хоча його руки тремтіли, він досі пам’ятав, що саме так повинна поводитися людина, попри принизливі умови, в які її поставило життя.

— Де ви працювали за старих часів? — запитала вона, коли офіціант вийшов. — На заводах?

— Так, мем.

– І який у вас фах?

— Токар вищого розряду.

— Де ви востаннє працювали за цією спеціальністю?

— У Колорадо, мем. Автомобільна компанія «Гаммонд».

— Ох!..

— Мем?

— Ні, пусте. Довго працювали?

— Ні, мем. Всього лише два тижні.

— Чому так мало?

— Я рік чекав цієї роботи, зависаючи в Колорадо тільки для того, щоб її отримати. До автомобільної компанії «Гаммонд» також була довжелезна черга, тільки вони брали не за дружбою чи за трудовим стажем, а за послужним списком. У мене він був хороший. Отримавши роботу, я пропрацював лише два тижні, а потім Лоуренс Гаммонд зник. Він вийшов зі свого офісу, і тільки його й бачили. Завод закрили. Але потім громадський комітет знову відкрив його. Мене покликали назад. Але все це потривало лише п’ять днів, бо всіх одразу ж почали звільняти. Відповідно до трудового стажу. Тож мені довелося піти. Я чув, що громадський комітет проіснував іще три місяці. А потім завод закрили назавжди.

— А де ви працювали перед тим?

— Майже у всіх східних штатах, мем. Але ніде не затримувався довше місяця чи двох. Заводи закривалися.

— Чи таке ставалося всюди, де ви працювали?

Він глянув на неї так, немовби збагнув її питання:

— Ні, мем, — відповів він і вперше за весь час вона вловила слабке відлуння гордості в його голосі. — На першій своїй роботі я пропрацював двадцять років. Тобто, не на одній посаді, а на одному підприємстві. Я дослужився до начальника цеху. Це було дванадцять років тому. Потім власник заводу помер, а нащадки, які його успадкували, остаточно його добили. Часи були невеселі, але саме відтоді все дедалі швидше почало тріщати по швах. Після того здавалося, що всюди, хоч куди оком кинь, усе ламається та гине. Попервах ми думали, що так погано лише в одному чи в двох штатах. Чимало з нас вважали, що Колорадо встоїть. На жаль, і Колорадо не став винятком.

Усе, за що візьмешся, усе, до чого доторкнешся, — все розсипалося. Хоч куди поглянь, всюди зупинялася робота, зупинялися заводи, машини, — додав він пошепки, немовби в ньому самому проявився прихований жах, — двигуни… зупинялись.

Він підвищив голос:

— О, Господи, хто такий… — і замовк.

— Джон Ґолт? — запитала вона.

— Так, — відповів він і схопився за голову, немовби силкуючись відігнати від себе якесь видіння. — Тільки мені не подобається це ім’я.

— Мені теж. Цікаво дізнатися, чому люди так кажуть, і хто це почав.

— Авжеж, мем. Саме цього я і остерігаюся. Можливо, саме я це найперший і почав.

— Що?!

— Я чи ще хтось із шести тисяч інших людей. Цілком можливо, що це наша робота. Сподіваюся, ми не мали рації.

— Що ви кажете?

— Ну, щось сталося на тому заводі, де я пропрацював двадцять років. Саме тоді, коли помер старий власник, а його нащадки прибрали все до рук. Їх було троє — двоє синів і дочка. І вони розробили новий план керівництва заводом. Вони запропонували нам теж проголосувати за нього, і всі — або майже всі — проголосували. Ми не знали. Ми думали, що це хороший план. Ні, трохи не так. Ми думали, що повинні вважати його хорошим. План полягав у тому, що кожен робітник заводу працюватиме за своїми здібностями, а його праця буде винагороджена за його потребами. Ми… Що з вами таке, мем? Чому ви так на мене дивитеся?

— Як називався цей завод? — ледь чутно запитала вона.

— Моторобудівна компанія «Двадцяте сторіччя», Старнсвілль, штат Вісконсин, мем.

— Розказуйте далі.

— Ми проголосували за цей план на великих зборах; були присутні всі шість тисяч людей, усі працівники заводу. Спадкоємці Старнса виступили з довгими промовами, з яких мало що було зрозуміло, але ніхто не поставив жодного запитання. Ніхто з нас не знав, як працюватиме цей план, але кожен із нас думав, що це знає сусід поруч. І якщо хтось мав сумніви, то почувався винним і тримав рот на замку, щоб його не перетворили на людину, яка протистоїть плану, на прихованого дітовбивцю та недолюдка. Вони втовкмачували нам, що цей план спрямований на досягнення високого ідеалу. Ну, і звідки ж ми могли знати, що це не так? Хіба ми не вислуховуємо подібних речей усе своє життя — від наших батьків, шкільних учителів, наших міністрів, у кожній читаній нами газеті, кожному фільмі та публічній промові? Хіба нам не вказують завжди, що саме правильно і справедливо? Що ж, можливо, існує якесь виправдання тому, що ми вчинили на цих зборах. Та все ж ми проголосували за цей план і поплатилися за це. Знаєте, мем, ми в якомусь сенсі мічені люди. Я маю на думці тих, хто працював на заводі «Двадцяте сторіччя» протягом чотирьох років цього плану. На що схоже пекло?

На зло — просте, неприховане, всміхнене зло. Хіба ні? Ось що ми побачили і чому допомогли народитись. І, думаю, ми прокляті й нам ніколи не буде прощення…

Ви знаєте, яким чином цей план працював і як вплинув на людей?

Спробуйте наповнити водою резервуар, на дні якого дірка, через яку вода витікає швидше, ніж наповнюється посудина, і