Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

кожне нове відро збільшує розмір цієї дірки на кілька сантиметрів. І що більше ви працюєте, то більше роботи від вас вимагають. Ви тягаєте відра сорок годин на тиждень, потім сорок вісім, потім п’ятдесят шість. Для того, щоб ваш сусід мав чим повечеряти, щоб його дружині зробили операцію, щоб його дитину вилікували від кору, щоб його мати отримала крісло на коліщатках, щоб у його дядька була сорочка, щоб його племінник мав за що навчатися, для сусідської дитини, для ще ненародженої дитини, все для всіх навколо вас — від пелюшок до зубних протезів. Натомість ви мусите працювати від світання до смеркання, місяць за місяцем, рік за роком, не отримуючи за це нічого, крім свого поту, не бачачи нічого, крім їхнього задоволення. Все своє життя, без спочинку, без надії, без кінця… Від кожного за здібностями і кожному за потребами.

— Ми всі одна велика родина, — казали вони нам. — Ми всі заодно.

Але не всі разом ми десять годин на день працюємо за зварювальним апаратом і не всім нам разом зводить живіт. Тому чиї здібності й потреби найважливіші? Тобто, коли всі в одному котлі, чи можете ви будь-кому іншому дозволити визначати власні потреби? Якщо дозволите, а він заявить, що йому потрібна яхта? І якщо ви керуватиметеся своїми почуттями, він теж цілком здатен обґрунтувати свою потребу. Чому ні? Якщо я не маю права заробити на власний автомобіль, поки не опинюся на лікарняному ліжку, заробляючи на машину для кожного ледацюги і кожного голого дикуна на землі, то чому б йому теж не вимагати від мене яхти, якщо я досі здатний триматися на ногах? Ні? Він не може? Чому ж тоді він може вимагати, щоб я пив каву без вершків, поки він переклеює шпалери у своїй вітальні?.. Отаке ось… Все-таки ми вирішили, що ніхто не має права сам судити про свої потреби та здібності. Ми проголосували за це. Авжеж, мем, ми голосували за це на загальних зборах двічі на рік. І ніяк інакше. Як ви думаєте, що відбувалося на тих зборах? Цілком вистачило одних таких зборів, щоб зрозуміти, що ми перетворилися на жебраків: смердючих, брудних, слинявих жебраків; усі ми, тому що ніхто не наважився б сказати, що його зарплатня справедлива; у нас не залишилося ні прав, ні заробітку, а праця більше не належала нам, вона належала «родині», яка нічого не віддавала натомість. І тепер єдиною причиною звертання до сім’ї були наші потреби. Кожен мусив публічно виканючувати на свої потреби, немов послідущий захребетник, перелічуючи всі свої клопоти та нещастя, включно з латаними споднями та застудою дружини, сподіваючись, що «родина» кине йому милостиню. Слід було пред’являти свої нещастя, тому що саме вони, а не праця, стали ходовою валютою. А відтак робота перетворилася на змагання серед шістьох тисяч голодранців, кожен із яких стверджував, що його потреби важливіші за потреби його брата. А як інакше могло обернутися? Ви не здогадуєтеся, що відбулось? Які люди мовчали, відчуваючи сором, а які зривали банк?

Але й це ще не все. На тих-таки зборах ми з’ясували ще одну річ. Виробництво на заводі впало на сорок відсотків у першому півріччі, тому вирішили, що дехто працював невідповідно до власних здібностей. Хто? Як це визначити? «Родина» теж проголосувала з цього питання. Вони визначили тих, хто працював найкраще, і проголосували за те, щоб присудити їм понаднормову роботу протягом наступного півріччя. Понаднормово та безплатно, тому що платили не за витрачений час і не за виконану роботу, а лише за потребою.

Чи слід мені вам пояснювати, що сталося після того, і на яких створінь почали перетворюватися ми, що колись були людьми?

Ми почали приховувати свої здібності, повільніше працювати і, наче яструби, стежили за тим, щоби працювати не краще від сусіда. А що нам іще залишалося робити, коли ми знали, що, віддавши всі свої сили на благо «родини», отримаємо взамін не подяку і не винагороду, а покарання? Ми знали, що кожна підлота — або через свою неповороткість і безвідповідальність, або через незнання, — здатна запороти партію двигунів, що може дорого обійтися компанії, а розплачуватися будемо за це ми своїми вільними вечорами чи недільними днями. Тому ми щосили намагалися працювати погано.

У нас був один хлопчина, який нещодавно прийшов на роботу і заразився шляхетним ідеалом; розумник без будь-якої освіти, але з дивовижною головою на плечах. У перший рік він придумав, як реорганізувати робочий процес так, щоб зекономити тисячі людино-годин. Він віддав цю ідею «родині», нічого не попросивши натомість. Та й не міг він просити — з такого вже тіста був зроблений. Сказав, що робить це заради ідеалу. Але коли він довідався, що за нього проголосували, як за одного з найздібніших, і засудили до роботи в нічну зміну через те, що отримуємо від нього недостатньо, він замовк і більше нічого не пропонував. Ясно, що наступного року він не висловив жодної пропозиції.

Нам безперестанку розповідали про хижацьку конкуренцію в економіці вільного підприємництва, де люди змушені змагатися одне з одним за найкраще виконану роботу. Хижацьку, еге ж? Ну, їм, вочевидь, закортіло подивитись, як ми будемо одне з одним змагатися за найгірше виконану роботу. Не існує надійнішого способу знищити людину, ніж змусити її день у день працювати якнайгірше. Це доб’є її швидше за пияцтво, ледарювання чи крадіжки заради виживання. Але нам не залишалося нічого іншого, крім як розігрувати з себе недоумків.

Єдине, що нас насправді лякало, — це те, що власники можуть запідозрити в тобі існування здібностей. Людський хист був чимось на кшталт банківського кредиту, який ти ніколи не виплатиш. Заради чого працювати? Знали, що зарплатню все одно дадуть, заробив ти її чи ні. Але більше, ніж оту «пайку на проживання та харчування», як називали заробітну плату, не дадуть нічого, хоч зі шкури вибивайся. Ти не міг і мріяти про те, щоб придбати наступного року новий одяг, бо хтозна, видадуть тобі «допомогу на одяг» чи ні. А раптом хтось зламає ногу чи народить іще одну дитину? Коли ж бракувало грошей на новий одяг для всіх, то й тобі теж не могли дати.

Я знав одного чоловіка, який тяжко працював усе життя, тому що завжди хотів віддати свого сина навчатись у коледж. Хлопчик закінчив середню школу на другому році плану, але «родина» не надала його батькові жодної «допомоги» на навчання. Вони мотивували це тим, що хлопець не зможе навчатись у коледжі