Читати книгу - "Диво в Берліні. Як дев’ять веслярів поставили нацистів на коліна"

Одначе навіть якщо вони непокоїлися і дратувалися, щось іще тихо розросталося серед хлопців Ульбріксона. Спостерігаючи сліди напруженості і знервованості один в одному, вони почали інстинктивно зближуватися. Вони призвичаїлися проводити наради на причалі до і після тренувань, обговорюючи, що могли б зробити точніше, щоб кожен наступний гребок був кращим за попередній, дивлячись один одному в очі та розмовляючи щиро. Жарти і грубі розваги відійшли геть. Вони почали ставати такими серйозними, якими ніколи не були раніше. Кожен із них знав, що визначальний момент у його житті наближався, і ніхто не хотів змарнувати його. Більше того, ніхто не хотів змарнувати його для інших.

Від самого початку Джо Ранц вважав себе слабкою ланкою в команді. Його включили до неї в останній момент, він часто боровся за опанування технічного боку спорту і все ще був схильний веслувати безладно. Але Джо ще не знав, і осягне це повною мірою значно пізніше, коли він та інші хлопці постаріють, що кожен юнак у човні відчував те саме того літа. Кожен із них вважав, що йому просто пощастило потрапити в цю команду, що насправді він не дотягує до очевидної величі інших хлопців, і що він може підвести їх будь-якої миті. І кожен із них був рішуче налаштований не допустити цього.

Поволі в ці останні кілька днів хлопці, кожен у свій власний спосіб, зосередились і заспокоїлись. Гуртуючись на причалі, вони клали руки один одному на плечі й обговорювали свій план перегонів, розмовляючи тихо, але з більшою впевненістю, прискорюючи своє просування по звивистому шляху від отроцтва до змужніння. Вони цитували Покока один одному. Роджер і Джо взяли за звичай прогулюватись уздовж берегів Лангер-Зее, оминаючи камені та очищуючи свої думки. Джонні Уайт проводив деякий час, лежачи з оголеним торсом на сонці на галявині перед елінгом «Хаус Вест», працюючи над засмагою, яка доповнить його відбілену «Пепсодентом» усмішку, але також продумуючи, як він веслуватиме. Коротун Хант писав довгі листи додому і позбувався свого занепокоєння, залишаючи його на папері. І зрештою човен під ними почав оживати знову. Веслуючи по два рази на день, вони почали вивільняти те, що було приховане в їхніх тілах, і віднаходити свій резонанс. Усе почало знову налагоджуватись, оскільки Дон Х’юм став на загребне весло. Він, здавалося, був ключем до успіху. Щойно повернувся Х’юм, нерішучість, неповороткість і невпевненість, які вони відчували, коли Ульбріксон замінив його, випарувались. Джордж Покок побачив різницю із першого погляду.

Вони відновилися. Усе, що їм зараз потрібно — це невелике змагання, як сказав Покок 10 серпня. Наступного дня британський репортер, спостерігаючи за ними, попередив своїх читачів на батьківщині, що хлопці з клубу «Ліандер» можуть зустріти достойних їх суперників в особі американського екіпажа: «Вісімка Вашингтонського університету є найкращою командою тут, вона настільки досконала, наскільки взагалі довершеною може бути команда».

За правилами, розробленими для олімпійської веслувальної регати 1936 року, кожна з 14 вісімок мала два шанси вийти у фінальне змагання за медалі 14 серпня. Якщо екіпаж вигравав свої кваліфікаційні перегони 12 серпня, він переходив безпосередньо у фінальний раунд і отримував дорогоцінний вихідний день. Переможені екіпажі мали веслувати у втішному запливі повторно 13 серпня, і у разі виграшу цього відбіркового етапу допускались до участі у фіналі. У кваліфікаційній гонці хлопцям із Вашингтона випало веслувати проти Франції, Японії, Чехословаччини і Великобританії, щодо екіпажа останньої вони непокоїлися найбільше.

Оскільки екіпаж уже працював, як належало, Ел Ульбріксон зробив те, що й завжди робив раніше на великих перегонах: він відмінив тренування і, за винятком легкого веслувального запливу, сказав хлопцям відпочити перед кваліфікаційним етапом. 11 серпня вони сиділи на трибунах Грюнау і дивилися відбіркові змагання у всіх категоріях веслування, окрім класу вісімок, які були заплановані на наступний день. Уся американська команда з веслування прибула до Берліна з великими надіями та очікуваннями. «Експерти з академічного веслування і критики одностайні сьогодні в прогнозах, що США отримає свою частку медалей в олімпійських веслувальних перегонах», — сміливо проголосив завчасно один спортивний оглядач ще 28 липня у статті під переконливим заголовком «Експерти впевнені в повній перемозі США у веслуванні». Джордж Покок не був таким певним у цьому. Він оглянув обладнання інших американських екіпажів: воно виявилося важке, низькопробне, застаріле і зношене.

Того дня кваліфікаційні запливи проводились у шести категоріях, і Сполучені Штати фінішували другими з кінця у трьох із них і безнадійно останніми у трьох інших. На превелике задоволення натовпу, що оточував хлопців на трибунах, Німеччина посіла перше місце у всіх шести категоріях. «Дуже слабка продуктивність», — записав Чак Дей того вечора. «Веслування розпочалось сьогодні, але США, здавалося, забули стартувати», — сказав Роджер Морріс. «Я думаю, тепер саме на нас лежить завдання добитися перемоги», — зазначив Джонні Уайт.

На день кваліфікаційних змагань у класі вісімок, 12 серпня, Дон Х’юм утратив тривожні 6 кілограмів від своєї звичної ваги 78 кілограмів, яку він мав у Поукіпзі. При вазі 72 кілограми та зрості 1.89 метра він виглядав худим, як тріска. У його грудях досі був застій мокроти, і час від часу він страждав від слабкої лихоманки. Але хлопець наполягав, що готовий до веслування. Ел Ульбріксон тримав його в ліжку в Кьопеніку так довго, наскільки міг. Потім, у другій половині дня, він підняв його та посадовив разом з іншими хлопцями у автобус, що попрямував на маршрут регати.

Погодні умови майже ідеально пасували для веслування. Небо було злегка похмуре, але температура трималась на рівні трохи вище за 20 градусів. Лише слабкий натяк вітру на Лангер-Зее збрижував сланцевосіру воду, але й він віятиме з корми човнів. Хлопцям випало веслувати у першому кваліфікаційному