Читати книгу - "Морфій"

Мушу зупинитися, сховати пістолет-кулемет. Бо зброя на поясі — то зрозуміло, то символ свободи й ворожості, але перфорований ствол автомата — то щось інше, то навіть якось негідно офіцера, тому зупиняюся, а Дзідзя не підводить голови, я запихаю автомат за наші торби й валізи, ховаю його глибоко, ти вже нам не потрібен, автомате, отак раз — і не потрібен.

Коньячок. На краєвид уже не дивлюся. Не обходить мене краєвид.

Далі. До кордону. На Угорщину.

Коньячок. Кордон. Маленький. Словацько-угорський. То не такий кордон, як поклали між собою німці і росіяни, зустрівшись посеред Польщі. Ні. То маленький угорсько-словацький кордон. У них теж була своя маленька війна, лік вівся не на армії, а на батальйони, на роти, у небі поганяли собі кілька словацьких авій і кілька угорських фіатів, кілька впали, загалом кількадесят трупів і підписання важкого миру, роздали кілька медалей, та й по всьому, воєнка, війнонька, і вона пересунула їхній маленький кордон саме сюди, до смугастого стовпа, до маленького шлагбаума з пістрявою емблемою, будкою, табличкою з написом «Magyar Királyság» і двома породистими жандармами, на жандармах чорні капелюхи, фалди і плащі з двома рядами блискучих ґудзиків, а ще вусиська, аякже, помпончики й одна шабелина, і все, і короткі карабінчики, довгі багнети на карабінах.

— Jó reggelt. Magyar határellenõrzés. Láthatnám a papírjait, uram?[191] — озвався дурний жандарм, коли я зупинився і опустив вікно. Хоча й бачить: шевроле на польських номерах, а всередині сидить німець.

— Guter Mann, sprichst du deutsch?[192] — запитав я з усією погордою, яку тільки вояк може відчувати до шпига, навіть до такого, з карабінчиком і шпичастим багнетом, шабелькою, вдягненого в помпончики і фалди.

Geheime Feldpolizei.

Сам ти шпиг, Костоньку. Ти Бальдур фон Штрахвіц, колись ти був уланом, ти міг мчати плавним галопом із важкою шаблею, а зараз не маєш хуя, не маєш лиця, маєш мундир Geheime Feldpolizei, що його справжні вояки бояться більше, ніж ворога, тобі не потрібна зброя, ти несеш тільки пістолетик, сімку, зброю бюрократів, яка потрібна тільки для того, щоб не заважати.

— Natürlich spreche ich Deutsch. Aber wir sind hier in Ungarn, ich bin ungarischer Gendarm und als ungarischer Gendarm bitte ich Sie um Ihre Papiere.[193]

Я подаю. Вони угорці. Очевидно. Дзідзя ані здригнеться на задньому сидінні, спить, укрита хутром. А жандарм про неї взагалі не питає. Віддає документи, салютує.

— Einen schoönen Aufenthalt, Herr Offizier.

— Danke. Auf Wiedersehen.[194]

І я їду далі. Їдемо. Від’їжджаємо кілометрів на два чи на п’ять, роздоріжжя, праворуч на Гернадсентіштван[195]. Таке слово, що коли закінчую читати, то вже забуваю, з якої літери починалося. Праворуч дороговказу немає.

— А я й не спала, — раптом каже за моїми плечима голос Дзідзі. — А зараз хочу посцяти.

Мною аж пересмикнуло, чому тобою пересмикнуло? Здригнувся, бо заскочений словами, нізвідки, як «гоп!» з-за рогу, страшно. Але не так страшно, як те «посцяти». Дами так не говорять. А Дзідзі можна, Дзідзя може собі це дозволити. Дзідзі не соромно, Дзідзі не треба нічого соромитися, Дзідзя понад соромом.

Зупиняєшся, зупиняюся за двісті метрів за перехрестям. Тут геть тепло, значно тепліше, ніж у нас. Карпати затримали холод.

Дзідзя вилізла з пасажирського боку, незграбно протиснувшись із заднього сидіння, відійшла на два кроки від машини, засунула нігті під спідницю і зсунула трусики.

Я дивився? Не дивився, але бачив, украдьки зиркав, як злодій, трошки дивився. Украдьки.

Зсунула трусики до колін, високо задерла спідницю, присіла і висцялась, підтерлася чимось, що дістала з кишені, натягла трусики, спідницю вниз і повернулась до автівки.

— Ось мапа: дорожня, угорська, вже з новими кордонами. Їдь, не зупиняйся, аж доки припаркуєшся під готелем «Ґеллерт», — пояснює, знову залазячи на заднє сидіння.

— Але як я знайду той клятий готель «Ґеллерт»?.. — розпачливо запитав я і зразу засоромився, що так запитав розпачливо заплакано смутно по-дурному. Я, справжній я.

— Нормально. Їдь, аж поки доїдеш до Дунаю. Потім поїдь униз за течією наддунайським бульваром, аж поки буде міст Франца-Йосифа. Ferencz József híd, якщо угорською. Якщо спершу буде міст Горті, то ти надто далеко і треба повертатись. Переїдеш через міст і виїдеш просто на готель «Ґеллерт». А тоді збудиш мене.

І вкрилася хутром.

А я, замість перейматися дорогою, знову почав думати про те, як вона сцяла. Нащо вона це зробила, вона ж могла зробити все інакше. Але могла зробити й так.

Тепер була Кашша. Уже Кашша. Я вже не хотів дивитися, не хочу дивитися на Кашшу, мене не цікавила Кашша, я ж не турист. Ось і Кашша. Кам’яниці та костели.

Ich bin Baldur von Strachwitz und flüchte gerade aus Warschau.[196]

Від кого? Чому? Як тікаю, чому тікаю, що зі мною діється, де моє життя?

На полях Фландрії, саме там, де мій хуй і моє лице, саме там, я навіть думаю польською, навіть не вассерпольською, а міг би й вассерпольською думати, бо я вивчив цей дивний, храпливий волапюк від своєї няньки, котра мене бавила змалку, бо матінка мене взагалі не бавила, а нянька розмовляла вассерпольською.

У Кашші не було жодного сліду від Кошиць. Замість доброзичливої зрозумілої чехословацької мови тільки неприступне угорське белькотіння з іншого світу. Яким то дивом з такою мовою ті косоокі степові дикуни тисячі років тому стали європейцями?

Косоокі дикуни змогли розчинитися в слов’янському та італійському субстраті без сліду, як крапля вина розчиняється в морі, степова культура зникла без сліду, вони покинули повстяні юрти і збудували собі замки, і коли через триста років після Хонфоґлалаш[197] на них напали монголи, то ті нащадки степових верхівців уже гадки не мали про те, як воювати легкою кіннотою, і програвали монголам по-лицарськи, по-європейськи, зі списами на важких дестріє[198], разом із моїми дідами, котрі дозволили, щоб монголи їх перебили під Леґницею, тільки один не дав себе вбити, звідти й пішли Штрахвіци.

Отож дикуни розчинилися разом зі степовою культурою шабель та луків; але чому збереглася мова, чому збереглися степові легенди