Читати книгу - "Морфій"

— Коли дивлюся на твоє ясне лице, на світле волосся, але трошки рудувате, на бороду, теж руду, на світлу шкіру і веснянки, то думаю, що ти кельт, любий мій, — сказала моя матінка, Біла Вірлиця. — Ти кельт, хочеш ти того чи ні.

Кружляв вуличками Кашші, центральноєвропейське містечко, як і всі інші, тому так відрізняється від азійської Варшави, інакше, інакші кам’яниці, інакші костели, Дзідзя спить, а я нарешті знаходжу дороговказ на Мішкольц, на Будапешт.

Лице мого батька. їдемо дорогою на Мішкольц, і краєвид зовсім не змінюється, гори поволі маліють, проїхали Карпати. Барца. Еніцке. Дивні назви.

Перейти Карпати — то вже щось. Абауйсіна. Чорна, похмура топоніміка. Так багато хто не зміг перейти Карпати, залишилися десь на засніжених схилах, але то було давно, а мені вдалося. І я їду. Гідашнеметі. Минаю важкий, запряжений волами віз із грубими колесами, на возі спить жінка, моя товаришка. Форро. На бричці фірман, пахолок, людина-ніхто, про яку не думають, людина без імені, про таких не думають, людина без імені. А я поруч, на малому конику, у сідлі з високими луками, на мені вишиті золотом штивні шати, а на голові шапка з вовчого хутра, у мене довга світла борода, світле волосся і волосся, заплетене в кіски. Чабад.

Було вже світло, коли я доїхав до великого перехрестя доріг: уліво йшла гірша дорога на Ньїредьгазу, або ж у бік Пусти[199], Альфельд.

Острів євразійського степу, відділений від зеленого океану архіпелагом Трансильванії. Коли мадяри перейшли страшні гори Семигороду, вони мали почуватися як удома, як удома. Може, тому й зосталися, хоча замислювалися про землі від Данії аж до Піренеїв?

Чому, чому я про це думаю, повертаючи праворуч, на Мішкольц, Мішкольц уже недалеко, п’ятнадцять кілометрів, клаптик поля, клаптик лісу, краєвид без жодної екзотики, трава при дорозі така сама, дерева такі самі, небо так само похмуре, але снігу немає, не падає жовтневий сніг. Їдемо.

Я б сказала тобі, якби тільки мені дали голос, Костоньку, мій любий мій коханий мій милий мій єдиний чудовий хлопче моє життя моє серце моє кохання.

Якщо тільки ти замкнешся на хвилю, Костику, якщо ти урвеш свою логорею, яку в тебе викликає ця мала гидка курва, котра зараз спить на задньому сидінні, котра безсоромно висцялася, щоби впокорити тебе, дурню, щоби показати тобі, ніби ти слуга, у присутності котрого можна сцяти срати їбатися з кимось іншим, бо ти не маєш очей, не маєш у собі людини, вона впокорила тебе, тупа курва, ненавиджу її, якщо ти урвеш словесний понос, мій любий, то я тобі скажу чому.

Скажу тобі так чи інакше, любий мій хлопче.

Думаєш про кельтів слов’ян аварів поселення мови ізоглоси етимології індоєвропейські угрофінські субстрати не тому, що тебе цим заразила твоя матінка, думаєш, тому що помиляєшся, коли думаєш, що побачиш у цьому якийсь сенс і порядок, бо ти дурний і не знаєш, що не можеш його побачити, навіть якби той порядок там і був, але його там немає і ти його там тим паче не побачиш, хоч би й усі очі над тими книжками видивився, любий мій, нічого ти не побачиш.

Але ти бажаєш того порядку, любий мій, як нічого іншого; якби там був порядок, то був би й сенс, і твоє існування могло би мати той сенс, окрім палючої пустки, яку ти несеш у собі.

Я дивлюся зараз на тебе, любий мій, як ти їдеш у гордій американській автівці по гарній дорозі через неторкнуту війною Угорщину; ти в гордому німецькому мундирі. У тебе сильні руки та довгі пальці, любий мій, ти стискаєш їх на кермі автівки, кінчиком чобота вмикаєш далеке світло, воно розбиває сірий смерк.

Я дивлюся на тебе і думаю, як легко можна було б когось обманути, навіть такого, хто знав би все: про твою кришталеву горілку шампанське морфій кокаїн про жінок про Саломею Ідзю Дзідзю про автівки і коней і польський мундир і цивільне вбрання про вийняте око львівського батяра, про те, як ти срав у брамі, про твої страшні ескапади Варшавою, ті довоєнні всі, про німецький мундир, про матір і батька без лиця, про все, так, котрі знали б, як легко тебе обманути, вони нічого не знають про тебе, а я знаю, Костоньку, я знаю, я все знаю.

Бо що ж тут знати.

Тебе немає; ти порожній, усередині порожній, ти випорожнена людина, я ніби зазираю в нутро статуї, відчинені вікна очниць, вуст, порожньо, випорожнений Костик має на собі німецький мундир, стискає кермо шевроле і щойно проїхав Мішкольц. І дивиться той Костик на стрілку пального, чи вистачить? Вистачить. На спідометр ти теж дивишся, але інакше, і їдеш ти, мій порожній, випорожнений, вихолощений Костику, ти, котрий у тих праісторичних переказах ніколи не знаходив ні порядку, ні сенсу, ані справедливості, бо ніщо не є справедливим і ніщо не має сенсу.

І їдеш далі, любий мій, їдеш. А вона спить, хоча теж випила ізофан. Чи то був ізофан? Я знаю, знаю, я знаю, але не можу тобі сказати, любий, бо ти мене не чуєш, не слухаєш, не потребуєш, не хочеш, правда ж, мій любий? Не хочеш.

Проїздиш Мішкольц, мости й віадуки, бруківка, потім асфальт, знову асфальт, автомобілі з неправильного боку весь час їздять, у містах складніше.

Сутеніє, і знову бліді, слабкі світелка сіл, але не такі, як у нас, бо тут здорові, яскраві, електричні світла міст, потужні світла міст, тут немає війни.

Гарне шосе, гарне покриття, краще, ніж у нас, за вікнами ніч, світла сіл не такі слабенькі, як у нас. Їдеться, вісімдесят, дев’яносто, кілька разів навіть можна розігнатися до сотні, і тоді стає добре, зникає те, що біля дороги, є тільки ніч, дорога, рев мотора і снопи світла на асфальті, права нога на педалі газу, ліва на перемикачі фар, але рух слабенький, його майже немає, у світлах табличка: Гаршань.

А тоді раптом настає Будапешт, і все інакше.

А навіть не раптом, а інакше: не раптом, бо спершу поля, а поміж полями передмістя, залізнична станція, знову передмістя, сільські будиночки, а тоді трохи більш міські будиночки, видно небагато, тільки й того, що в світлі придорожніх ліхтарів, геть