Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Морфій 📚 - Українською

Читати книгу - "Морфій"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Морфій" автора Щепан Твардох. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 127 128 129 ... 147
Перейти на сторінку:
небагато, а тоді раптом з’являється місто.

З правого боку вулиці Пешт, XIV район, про який я нічого не знаю, бо ніколи не був у Будапешті, чого б то я мав бути в Будапешті, у Відні так, звісно, у Відні в Берліні в Парижі Римі Лондоні, але Будапешт лежить осторонь, нічого йому не бракує, але таки ні. Не був, та й по всьому, чого маю виправдовуватися, хоча зараз справа від мене виростає XIV район Пешта і підміський маршрут H.É.V.[200], так написано на зупинках, то щось як наше EKD[201], Gödöllő H.É.V., а далі кам’яниці, дуже світло, усюди ліхтарі, світяться ті ліхтарі, а чому кам’яниці більші, ніж у Варшаві? Більші, бо більші, бо це столиця імперії, якої вже немає, але столиця досі імперська, а моя Варшава що, моя Варшава нічого, провінційне, жидівське, російське місто, яке раптом невідомо чому оголосили столицею, тому що воно велике. Може, й велике, але Будапешт більший, кам’яниці в ньому вищі на поверх або й на більше, вулиці ширші та кращі, то Пешт, Пешт, Буда з іншого боку, а тут Пешт.

А поза тим усе по-іншому, усе не так; бо зараз ніч, і то ніч посеред тижня, бо ж із вівторка на середу, а надворі світло.

Немає затемнення, немає ліхтарів, зламаних бомбами, зате є рівна бруківка, на ній автівки, їздять автівки і трамваї, не такі, як у нас, і автобуси не такі, як у нас. У них величезні баньки, вони глипають на мене тими баньками, а між баньками, там, де має бути ґратка радіатора, там на опуклій масці вигинається ґроно лискучих, хромованих прутів, вони розходяться як ліра чи тісно зав’язаний сніп. І переповнені трамваї, а в них люди. І таксі, а в таксі сміються дами, пересічні та професійні, котрі самі називають таксистам адреси, як я розумію — угорською. Виплентуються з винарень, задурманені, під світло ліхтарень, бо ще немає зими, ще трохи до зими й Адвенту, ще тільки жовтень, хороший місяць для вина, найкращий місяць, щоб пити вино, а я їду, поволі, визираю таблички з назвами вулиць, але чому, чому?

А в нас у Варшаві чорнота і морок, якщо так уночі йти, і якщо хтось так уночі йде, то це або німецький патруль, або жидівський злодій, ну хіба що це польський злодій або ще якийсь, і вже нічого немає, немає нічних трамваїв, немає винарень, із яких виплентувалися б задурманені люди, а навіть якщо десь якісь і відчинили, то люди з них крадькома вибігають, замість виплентуватися в дурмані, як виплентувалися ми з Яцком, з моїм любим Яцком виплентувалися, звідки лише у Варшаві ми не виплентувалися, але вже не виплентуємося, бо я спершу став одним вояком, а потім іншим, а Яцек лишився у Варшаві, у своєму сухому, оголеному з усіх нашарувань розпачі, і з того розпачу його Іґа не витягне, не зможе, не може, тому, напевне, знову лежить Яцек, лежить у ліжку, дивиться в чорну стелю, а вдень сидить, сидить знову Яцек і дивиться у світле вікно, дивиться на вулицю, а там не те, не те, що він хотів би побачити, і навіть коли він нарешті зламається, вмиється, поголиться, вдягнеться і піде до лікарні, то що, то нічого, то нікого, подивиться на всіх тих, котрим хотів би, котрим повинен допомогти і не допоможе, і що йому залишиться?

Потягую ще трохи коньячку. Kerepesi üt, тобто, думаю собі, вулиця на честь цього імені Керепеші, що б то не означало, справа угорська EKD і кам’яниці, зліва якісь поля, вигони, мабуть, потім знову колії, але вже перпендикулярно дорозі, виводить вона мене до Baross tér, до невеличкої площі, а на тій площі великий вокзал, Keleti p.u., більший, ніж варшавський, їду далі, як мені здається — вниз, униз, вулиця Ракоці, так я собі швиденько переклав Rákóczi út.

Місто, справжнє, живе місто, столиця імперії. Фіакри. Таксі. Світло. Неони. Вулиця Ракоці широка, гарна. Трамваї. Blaha Lujza tér[202], а на ній великий, статечний будинок із написом Nemzeti Színház, схожий на театр, він переважає варшавський тим, що не спалений. Рух явно лівосторонній, важко призвичаїтися, на шосе легше, у великому місті складно, тому їду обережно. Світла, ліхтарі, неони.

Життя моє, яке в мене забрали. Я дав його в себе забрати. Дозволив. Я любив те життя. Бажаю їм, щоб це місто також навхрест заклеїло свої шибки і згоріло, бо воно не моє, а моє місто спалене і зґвалтоване, бруківка в ньому позривана і не світяться ліхтарі.

На мості, що називається мостом Єлизавети, я хотів розбудити Дзідзю, щоб вона дивилася: осьде в Дунаї відображаються мережива ліхтарів, при березі пришвартовані барки і буксири, і жодної, жодної війни, ніби тут ніколи війни й не було, ніби вона ніколи й не мала сюди прийти. Але я її все одно не буджу, бо вона знає Будапешт, тисячу разів його бачила, то тільки я не знаю, не бачив.

За мостом дуже крутий поворот, не сподівався, аж запищали шини, але повертаю ліворуч і їду наддунайським бульваром, біля підніжжя узгір’я, яке я собі домислюю зі світел, що пропливають наді мною, їду, а на другому березі ріки також їдуть, снопи світел із фар, світяться вітрини кав’ярень і ресторанів. А з мого боку ріки лазні, турецькі, мабуть, судячи з куполів, турецькі лазні. Rudas fürdő[203].

Який же я був спраглий міста, живого міста, а не просто копошіння в тілі трупа, яким стала Варшава.

— Це тут, — каже Дзідзя.

Здригаюся, злякала мене, забув про неї. Зиркаю в дзеркальце.

— Що? — питаю.

— Тут. Готель «Ґеллерт». Паркуйся.

— Тут усюди так світло, правда? — питаю.

Дзідзя знизує плечима.

А готель іще яскравіше освітлений, яскравіше, ніж усе інше, п’ять поверхів, перший високий, декор на ньому чи то історичний, чи то просто різні рослинні візерунки, а над усім куполи, ніби чубчики паростків, що пробивають землю, тож на загал усе виглядає дуже фалічно.

Висідаю, хочу відчинити двері Дзідзі, але вже підбігає хлопець і відчиняє, подає Дзідзі її хутро, а я накидаю на плечі плащ, не перекидаючи пояс із куртки назовні.

Якусь хвилю дивлюся на багаж, але пригадую собі справжнє життя і знаю: вони займуться багажем.

Портьє в циліндрі відчиняє нам двері, всередині мармур і золото, як легко від цього відвикнути, аж доводиться нагадати собі: оце є твоє середовище, Константи, а не бруд, холодна вода і вікна, заклеєні навхрест.

1 ... 127 128 129 ... 147
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Морфій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Морфій"