Читати книгу - "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"

Всі   просили  чуда   —  врятування  князів  Володимира Ігоревича та  Всеволода Святославича з  усіма  полоненими воями.

— Мати Божа, Царице Небесна, захисти їх і допоможи їм! — шепотів Ігор.

— Мати Божа, захисти сина мого!  — гаряче вторувала йому  Ярославна, і сльози котилися по  її щоках.

Богородиця Пирогоща з немовлям на руках  співчутливо дивилася на  них  з  іконостаса своїми смутними візантійськими очима, і  в  мерехтінні свічок Ярославні здавалося, що  в них  теж  бринять сльози.

Чудотворна Мати Божа Пирогоща!

За  півсотні літ,  відколи вона прибула до  Києва і висіла на  царських вратах цієї  подільської церкви, слава  про  її чудотворність широко розлетілася по  всіх  князівствах, — і не було кінця-краю богомільцям, що стікалися до неї зі своїми болями, хворобами та незгодами.

Що ж  то  була  за  ікона? Звідки взялася вона? Чому в людей виникла віра  в її чудодійну силу, в яку  повірив князь Ігор  і прибув сюди, до Пирогощої, щоб  уклякнути перед  нею на  коліна?

5

У літопису під роком  1132­м, у запису  про Мстислава Ве­ ликого, сказано  коротко:  «У сей же рік була закладена кам’яна церква  Святої Богородиці, звана  Пирогощею».

Короткий запис,  а за  ним  — могутні  пристрасті, великі трагедії.

Мстислав Великий, прозваний так  сучасниками за те,  що був князь  грізний,  хоробрий  у походах  і щодо інших  князів кру­ тий,  того року,  взимку, пішов з синами  Всеволодом, Ізяславом та  Ростиславом, а також  з Ольговичами та  Всеволодом Го­ роденським  на Литву.

Немолодим він був на той  час — лише  двох  літ  не виста­ чало  йому  до шістдесяти, а друга  жона  його,  Любава, дочка новгородського посадника Дмитра Завидовича,  була  молодша за нього рівно наполовину.

І була вона краси  несказанної, а долі нещасливої. Бо яка то доля  у  неповних вісімнадцять стати   жоною  майже  п’ятде­ сятилітнього сивого старика? Прожила з ним десять років — і любові  не  зазнала, і  дітей  не  придбала. А  що  серце  мала вогняне, то безтямно  закохалася у князівського тіуна  Прохора Васильовича, чорнявого  красеня­вдівця.

Той  відповів  їй взаємністю.

Довго  вони носили  ті почуття в собі, не сміючи  одне одно­ му слова  мовити. Та  їхні очі, палкі  погляди  без слів сказали їм про взаємне кохання. І в перший  же вечір після  від’їзду  князя, зустрівшись випадково (а  може,  й ні?)  в напівтемних сінцях безлюдного  терему, вона  впала  йому  в обійми.

— Соколе  мій! — простогнала радісно.

— Княгине  моя!

Щоб ніхто  не помітив, вона  обережно  прочинила двері  до свого покою  і поманила його до себе.

— Сюди!

З того часу щоночі,  коли  слуги  та служниці міцно  засина­ ли у своїх  комірчинах першого  поверху, Прохор  обережно,  щоб не скрипнула жодна  дошка  підлоги, таємно  пробирався  в хо­ ромину  молодої  княгині.

Вони  знали, що ризикували життям, але  стриматися не могли:  любов  сильніша  за розсудок  та боязнь  смерті.

І все було б нічого,  та,  на лихо,  була тут  ще третя  люди­ на,  покривджена людьми  і долею  і від того зла та мстива, — і тою  людиною був  князівський євнух   Сидір, теж,   як  тіун Прохор, гарний, видний  собою, але немощний силою чоловічою, якої позбавили його вже в парубоцькому віці вороги його. Та не був він позбавлений Богом  почуття краси  — і безтямно  зако­ хався  в княгиню, хоч і знав,  що даремно,  безнадійно.

Ото  він  якось  підгледів, як  Прохор  таємно   проникає на половину княгині, і загорілося  його серце злобою на тіуна.  І ви­ рішив  він про все розповісти князеві.

Однак  трапилось так, що коли  Мстислав повернувся з по­ ходу,  княгиня тяжко  занедужала. Всі  боялися  за  життя її, і євнух  не посмів  зробити  своє чорне діло.

А тим  часом  Мстислав, молячись  за здоров’я  жони  своєї, дав  привсенародно у Десятинній церкві, перед  іконою  Богоро­ диці,  обіцянку  закласти на  Подолі  храм,  якщо  княгиня виду­ жає.

Невдовзі  княгиня видужала.

Мстислав вельми  зрадів  з того і зібрав у гридниці  дружину і бояр своїх,  з якими ходив  на Литву, і довго веселився, п’ючи меди і слухаючи дружинних співців.

І ось тоді,  коли  всі присутні, напившись та наївшись, слу­ хали  чернігівського співця, ззаду до Мстислава, котрий одино­ ко сидів  на чільному  місці,  підійшов  євнух  Сидір  і прошепотів на вухо:

— Княже,  ти ось, ходячи,  землі  чужі воюєш  і неприятелів усюди  перемагаєш, а коли  ти вдома,  або в суді,  або над спра­ вами  землі  своєї трудишся, а іноді з приятелями своїми,  весе­ лячись,  проводиш  час, то не відаєш,  що у княгині твоєї  дієть­ ся.  Прохор­бо  Васильович часто  з  княгинею наодинці буває. Якщо   нині   ти  підеш,   то  сам  побачиш,  що  я  правду   тобі кажу.

Мстислав мовчки, не  перебиваючи, вислухав,  усміхнувся в сиву  бороду і сказав:

— Рабе!  А  чи  не  пам’ятаєш ти,   як  княгиня  Христина, перша  жона  моя,  вельми  мене любила  і ми жили  в цілковитій злагоді?  І хоч я тоді,  як молода  людина, нерідко  чужих  жінок навідувався,  вона,   знаючи  це,   зовсім   не  ображалась  і  тих жінок  приязно  приймала, показуючи їм,  ніби  нічого  не знала, і через те найбільше  мене до її любові  і пошани  зобов’язувала. Нині  ж я зостарився, а багато  трудів  і клопотів про  землю мені  вже  про  це  й думати  не дозволяють. А княгиня, як  мо­ лода  жінка, хоче веселитися і може  при  цьому  вчинити щось непристойне. Мені  це устерегти  уже немає  змоги,  але досить того,  коли  про  це  ніхто  не  знає  і люди  не  говорять.   Тому  й тобі  краще  мовчати, якщо  не хочеш  нерозумним бути.  І на­ далі нікому  про це не говори,  щоб княгиня не довідалась  і тебе не погубила.

Євнух  затремтів, зблід і прошепотів:

— Я мовчатиму, княже, як могила, — і непомітно вислизнув  із гридниці.

По якімсь  часі Мстислав помітив, що княгиня завагітніла, і радісно  об’явив  усім:

— У нас радість:  княгиня збирається подарувати мені ще одного  сина  або ще одну  дочку.  Маю  тринадцятеро дітей,  — тепер  буде  чотирнадцятеро. Бог  любить, щоб  було  до пари! З цієї радості  нині  закладемо церкву, як  я і обіцяв.

Під передзвін  усіх київських церков  урочисто  була закладе­ на  подільська церква Успіння Богородиці, а  наступного дня Мстислав покликав до себе тіуна  і сказав:

— Заутра  відпливає  корабель з  нашими  гречниками[82]    до Царграда. Поїдь  з ними  та  купи  дві  ікони  Святої Богороди­ ці — одну для подільської  церкви, а