Читати книгу - "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"

Дав йому кілька срібних гривнів  на покупку — і той поплив по Дніпру  на купецькому кораблі.

А через  два  місяці  повернувся — схудлий, почорнілий, але радісний.  У князівському золотоверхому теремі,  круглій двопо­ верховій  будові посеред города Володимирового, коли він зайшов зі своєю ношею,  закутаною у вишневу плащаницю, було гамір­но, шумно  — князь  зібрав  гостей,  щоб ушанувати день народ­ ження княгині. Пройшов мимо всіх до чільного стола  — поклав перед князем  та княгинею покупку.

— Привіз, княже, — і кинув швидкий погляд  на  княгиню. Мстислав і виду не подав, що помітив  той погляд, а також і те,  як  спалахнули рожевим  цвітом  завжди  бліді тепер  кня­гинині  щоки,  і спокійно  сказав:

— Покажи!

Прохор  розв’язав вузол і в обох руках  підняв  перед собою дві ікони  — обидві  Святої Богородиці. Були  вони  однакового роз­ міру, і Богородиці  були схожі обличчям  та одягом,  і немовлята були  як  близнята, і не різнилися окладом, досить­таки  неба­ гатим.

— Ось  ця, — підняв  ту, що  в  правій  руці, — куплена у Влахернському  храмі.   І зветься   вона  по­грецьки  Пирогоща, тобто   Баштова,  бо  сам   той   храм   збудований  у  міській стіні  у  вигляді   сторожової   башти...  Це  чудотворна  ікона, скажу   вам!

Усі затихли, вдивляючись у загадковий лик  Богоматері.

— У  чому   ж  проявилася  її  чудотворність?  —  спитав князь.

— Про  це  мені  сказали і настоятель, і прихожани Вла­ хернського  храму... А пізніше, в дорозі додому,  ми всі пересвід­ чилися  в цьому.

— Як?

— Як тільки  ми покинули Босфор,  налетіла на нас страш­ на буря. Удень стало темно,  як уночі. Хвилі сягали  висоти  двох або й трьох людських зростів і заливали наш корабель.  Усі вже готувалися до найгіршого   і почали  молитися. І тоді  я  виніс Богородицю Пирогощу — і всі опустилися перед нею на коліна, просячи  заступництва. І що ви думаєте?  Небо поволі проясні­ ло, вітер  ущух,  хвильовиця уляглася — і ми полегшено  зітхну­ ли.  Врятовані!  Ми  знову  стали  на коліна  перед іконою  і довго дякували за  порятунок, на  який  уже  не  сподівалися. Потім полагодили снасті,  вичерпали воду  — і налягли на  весла.  Так Мати Божа  Пирогоща врятувала нас перший  раз...

— А вдруге?  — видихнув хтось  нетерпляче.

— А вдруге,  це вже  було  в Дніпровому гирлі,  — і ми пере­ коналися в її чудотворності, в цілющій  силі,  коли  один  з вес­ лярів раптово  занедужав, а на третій  день віддав Богові  душу. Знаючі люди  подивилися на  бідолах   і  сказали:  «Готуймося, браття, до смерті! Це  — мор!» У всіх  опустилися руки.  Вже скоро­скоро  Пороги, рідна  земля,  а чи допливемо ми  живі  та здорові  до Києва?  Ніхто  в це не вірив,  бо всі знали, що таке мор.  Він  нікого  не  милує!..  І тоді  я  знову  дістав  із  скриньки Богородицю Пирогощу і підняв  високо  перед собою. «Молімося, браття,  молімося! — сказав  я. — Єдина надія на заступництво Матері  Божої!» І ми гаряче молилися три дні на острові Хор­ тиці  — і ніхто  з нас за три  дні не захворів  і не помер.  І тоді ми  повірили остаточно в  чудотворну силу  ікони, перетягли волоком  свій  корабель  через  пороги  — і щасливо  добралися  до Києва.

Всі  перехрестилися, з  острахом і  надією  поглядаючи на ікону,  а князь  сказав:

— Справді,  правдива історія. Не  вірити їй  у  нас  немає підстав, бо двічі  ікона  порятувала тебе,  Прохоре, та  твоїх супутників, але  почекаємо до третього  разу  — чи  й утретє порятує?  А тим  часом я велю  зробити  на ікону  новий  оклад  із золота, срібла  та  коштовного каміння. Поки це  зробиться, дивись,  і церква  буде готова.

Всі загукали: «Так, так!  Хай  ця чудотворна ікона  Богоро­ диці Пирогощої залишиться в новозакладеній подільській  церкві, а друга  буде для Вишгорода!»

І ніхто,  крім княгині, яка добре знала  норов свого мужа,  не вник  глибоко  в слова князя  Мстислава. Лише княгиня здригну­ лася,   почувши його  зауваження — «почекаємо до  третього разу».  Здригнулася і глянула на  Прохора  — чи й він  зрозумів, що ховається в тому мимохідь кинутому зауваженні? Ні, Про­ хор не зрозумів, навіть  не глянув  на неї. А даремно! Князі  слів на  вітер  не  кидають, бо  у  них  завжди за  словами — діла, нинішні   або  майбутні...  Княгиня в  душі  відчула тривогу за коханого. Та  чим  вона  могла  йому  зарадити, чим  допомогти? Вона  не могла  навіть  відкрито глянути на нього, слово сказа­ ти йому.  Бідна, бідна! Яке  скороминуще її кохання!

А в  середині  осені,  коли  дерева  під  сонцем  палахкотіли у золотому  вбранні,  вона  народила  князеві сина.  І назвали його по  дідові  Мономаху Володимиром, а  в  хрещенні  — Дмитром. А старші сини та дочки Мстислава відразу  прозвали його Ма­ чушичем, тобто  сином  мачухи  їхньої.

На  якийсь   час  княгиня Любава  за  клопотами забула  про своє  кохання. І тільки через  місяць,   коли  якось  із  немовлям сиділа біля вікна  і дивилася на майдан  перед Десятинною церк­вою,  побачила, як із княжого  двору виїздить простий  незграб­ ний  віз,  а  на  ньому  — Прохор, схудлий, зарослий, закований у ланцюги залізні...

Княгиня зойкнула, притиснула сина до грудей,  але зразу  ж прикусила губу: до неї на скрик  уже поспішали няні та дворові дівки.

— Що тобі,  княгинюшко? Що,  голубонько?

— Ні,  ні, нічого! Йдіть!  Йдіть  собі! Ті  вийшли.

І тоді  княгиня піднялася на повен  зріст,  мовби  розп’ялася на перехресті  великого вікна  — вся у білому.  І Прохор  побачив її — і підвів  заковані ланцюгом руки,  прощаючись з нею, та віз тут  же рушив  і завернув за ріг.

Видіння  щезло.

Вона не помітила, як відійшла  від вікна, як поклала сина в колиску, як сіла на ліжко  і отуманіло дивилася довкола і нічо­ го не бачила, аж поки  не вбігли  дівчата.

— Ой,  княгинюшко, хто  б міг  подумати! Та  такий  же чоловік!

— Про що ви? — кволо  запитала вона.

— Тіун  Прохор  зле  людям  чинив, грабував, у  судах  не  по закону  діяв,  і князь  велів  схопити його,  забити  в залізні  пута і  зіслати   в  Полоцьк, у  поруб.  Повезли вже  його,  бідолаху... Хто б  міг  подумати, що  такий він!  А  яким   же  прикидався добрим!

Княгиня задерев’яніла вся  — ні пари  з вуст.  Недарма ка­ жуть,  що горе живе  у серці,  а радість  — на лиці.  Її  горе за­ чаїлося  в серці