Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Спомини 📚 - Українською

Читати книгу - "Спомини"

1 034
0
29.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Спомини" автора Йосип Сліпий. Жанр книги: 💛 Публіцистика / 💛 Езотерика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 125 126 127 ... 334
Перейти на сторінку:
Миколою Вознесенським і не був репресований. Отже, питання про те, кого саме мав тут на увазі Йосиф Сліпий, лишається відкритим. ">[632]. Він мав бути дуже спосібний. Сталін його боявся і тому арештував і казав, здається, розстріляти, а його брата, директора, посадити в тюрму. Лікар Дорошенко направляв, лікував зуб і приготовляв коронки. Серед того мені сказали збиратися з речами. В почекальні якийсь інтеліґентний старшина перевів докладний “обиск” моїх речей і мене, а два його помічники зібрали речі і поскладали все в порядку. А до мене старшина сказав, що підемо пішки на станцію, бо ліпше йти поволи пішком, ніж їхати тим тяжким возом по великих вибоях і болоті, а речі там привезуть. Був це червень 1953 року. Ідучи, я спитав його: “Куди мене везете?” — А він каже: “До Москви”. — “А чому?” — питаю. — “Не знаю. Може Ви заанґажовані з націоналістами”. Те саме опісля сказав і один з його помічників, коли ми знайшлися вдвійку.

Очікуючи поїзда, ми стояли на пероні, і тоді я сказав: “Дозвольте купити кілька яєць і хліба, бо я голоден і ледве держуся на ногах”. На це він: “То, що вам дали в ляґрі, нехай вистарчає. Я боюся купувати вам поживу, бо я головою відповідаю за вас. Я вчора з’їв тут якоїсь зупи і цілу ніч болів. Я не маю жодної певности щодо харчів, які тут продають”. — “А чому ви втрійку чи аж вчвірку мене везете?” — питаю. — “Бо інакше вас обкрадуть до нитки”. Ми підійшли до поїзда, але, на щастя, не було в ньому заквагона і тому — “давай назад”. Ми повернули на пересилку на Потьму, і якимсь припадком я довідався, що їх телефонічно відкликали до Москви, а я лишився в одиночці. Опісля пішов знову до зубного лікаря, і він продовжував лікування. Коли я раз сидів в нього на дентистичнім кріслі, він сказав до мене: “Одна начальниця санчасті хоче вас бачити, бо вона вас знає”. І дійсно, вона прийшла. Я привітався і в розмові кажу: “Чи чули ви, як мене клав консіліюм лікарів на восьмому ляґпункті до стаціонаря?” А вона відповіла: “То, власне, я скликала консіліюм, бо не могла собі дати ради з “опером”, який ставився до вас дуже ворожо”. Я подякував їй. Вона також мала там якісь неприємності, про які, впрочім, нікому не тяжко, хто б він не був.

Тоді “опер” анґажував до шпіонажі одного єзуїта, професора, мадяра, що був соціологом і не згідний, не знаю чому, з кардиналом Міндценті. Але єзуїт не згодився і його усунули з медчасти. Анґажували також і отця Чорняка, але він, очевидно, також відказався. Вкінці, пропонували це одному професорові, полякові з Познаня, який рівно ж не прийняв пропозиції, і про це він мені сам лояльно розказував. Він дивився дуже тверезо на західні границі Польщі і казав одверто, що вони не вдержаться. Коли поляки пропонували його жені, що жила з сином в Кракові, фільварок під німецькою границею на Заході, то він строго заборонив їй рухатися з Кракова. Він сидів, як начальник Армії Крайової, мегаломан, як загал поляків, навіть в тюрмі. Його видав підчинений полковник, якого взяли на слідстві наркотиком, до якого він привик від літ. За наркотик він видав всі польські пляни. Професор був високого росту і страшенно вихуд, самі шкіра і кости. Вернув після якоїсь операції. Було там ще кількох поляків: між іншим, Свірський, що винаймав колись в Заздрості в ґрафа Борковського фільварок.

Коли я так лежав в камері на дошках, змучений і розбитий, відчинились двері і ввійшли якийсь полковник і підполковник. Полковник нехоча, кинувши око на камеру, спитав, за що я сиджу. Я, не прикладаючи до тих слів великої ваги, бо таких “гостей” приходило там багато, відповів півжартом: “Контрик” (контрреволюціонер). Вони розсміялися, і один з них дав мені плитку люксусової шоколяди. Я здивувався, бо то річ небувала в ляґрі, тим більше, що мене кормили, та не шоколядою, але найжахливішими і ляґерними секатурами. Вкінці сказали мені: “Ми хочемо з вами говорить”. Мене запровадили до канцелярії і зачали розпитувати, хоч вони все докладно знали до найменших дрібниць. Розпитували про це, як мене трактували в ляґрі, а я їм розповідав. Тоді кажуть: “Напишіть автобіографію”. І я написав, але дуже обережно, подав головні дати, не входячи в усі секатури і переслідування.

Один з них, як я довідався пізніше, називався полковник Туманов, москаль з міністерства Берії, а другий, підполковник — українець Данько. “Куди ви їдете?” — спитали. “Не знаю, кажуть до якогось інвалідного дому”. — “А до Києва не хотіли б ви поїхати?” — “Ні, досить мені його”, — кажу. — “Не поїдете ні до Києва, ні до дому інвалідів. За кілька днів ми тут знову прийдемо”.

Після тих відвідин, “опер” (уполномочений) став, як не той. Приносив харчі, шоколяду, м’ясо, білий хліб і т. д. А виладувавши то в мене, знову зробив пакунок порожний, кажучи: “Що ж, виділи, як я тут ішов з пакунком, нехай видять, що я виходжу з пакунком”. А “днєвальний”, про якого казали, що він страшний “стукач”, сказав раз до мене: “Вы — необычный заключенный”[633]. За два-три дні вони (полковник Туманов і підполковник) приїхали знову та й кажуть мені: “Ви жалуєтеся на них (ляґпункт), а вони на Вас”. І почали розповідати те все, що чули від “стукачів”, які набрехали на мене: за якісь краплі крови большевицької, що я не хотів давати “стукачам” посилки, що я скривався, як давав благословення, що я дуже обережний. “А що ж ви хотіли би, щоби я тим всім “стукачам” давав умисний матеріял для доносу?” І виказував їм одну лож за другою. Полковник Туманов тільки сміявся, а я йому кажу: “Добре вам сміятися, але якби Ви тут побули, то виділи би, яка то радість”, — і я показав на якісь там лахи. А він на це: “Вас в тому не арештували, а де ж тамта одежа?” Я нічого не говорив, бо просто не вірив їм, і побоювався, що можу мати неприємності. А він до мене: “Конвой?” А я додав: “І спільники”. Видно, що вони знали про звірства в ляґерах і тому ужили всіх засобів обережності, везучи мене до Москви.

1 ... 125 126 127 ... 334
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спомини», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Спомини"