Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

У наступні дні Даґні спостерігала за людьми навколо і думала, наскільки відчутною була катастрофа, пов’язана зі зникненням Генка Ріардена; жодні його досягнення не викликали такої інтенсивної уваги, — наче людська свідомість відкривалась у відповідь на катастрофи, але не на цінності.

Одні жорстоко його проклинали, інші згадували пошепки, з відчуттям провини і жахом, ніби на них тепер мала впасти безіменна відплата, ще хтось істерично намагався поводитися так, ніби нічого не сталося.

Газети, наче маріонетки на заплутаних шворках, одночасно й однаково войовничо горлали: «Приписувати втечі Генка Ріардена занадто великого значення та підривати суспільну мораль старосвітськими переконаннями, начебто індивід здатен мати вагу у суспільстві — державна зрада». «Поширювати чутки про зникнення Генка Ріардена — державна зрада. Містер Ріарден не зник, він у своєму офісі, керує заводом, як завжди, а на самому заводі «Сталь Ріардена» немає жодних проблем, крім незначних виявів неспокою, приватних непорозумінь між робітниками». «Натякати на відсутність патріотизму через трагічну загибель Генка Ріардена — суспільна зрада. Містер Ріарден не втік, він загинув в автомобільній катастрофі дорогою на роботу. Згорьована родина наполягла на непублічному похороні».

Даґні дивувало те, що всі новини подано було у формі суцільних заперечень — так, наче існування припинилося, факти зникли, і тільки несамовиті заперечення, промимрені чиновниками та журналістами, давали якесь уявлення про реальність, яку вони самі ж заперечували.

«Неправда, що «Сталеливарний завод Міллера» у Нью-Джерсі припинив працювати». «Неправда, що «Автомобільна компанія Янсена» у Мічиґані закрилась». «Яка лиха, антидержавна брехня, що виробники сталеливарної продукції жахаються дефіциту сталі. Немає жодної причини для такої загрози». «Що за наклепницькі, необґрунтовані чутки поширюють недоброзичливці про створення плану специфікації сталеливарної промисловості на користь містера Оррена Бойла. Адвокат містера Бойла рішуче заперечив цей факт і запевнив пресу, що містер Бойл не схвалює такого плану. Зараз містер Бойл відновлюється після нервового зриву».

Одначе на вулицях Нью-Йорка, холодними, понурими осінніми вечорами, можна було побачити справжні новини: коли юрба збиралася перед будівельним магазином, власник якого широко розчинив двері, запрошуючи людей забрати собі нікчемні залишки його запасів, а сам реготав і пронизливо схлипував, розбиваючи вікна з дзеркального скла; або коли перед дверима занепалого багатоквартирного будинку товклися роззяви і чекала поліція, поки з наповненої газом кімнати виносили тіла чоловіка, його дружини і трьох дітей, — чоловік був раніше дрібним виробником сталевої продукції.

Якщо вони тепер побачили нарешті справжню цінність Генка Ріардена, думала Даґні, то чому не розуміли її раніше? Чому не запобігли власній загибелі, позбавивши його стількох років невдячних катувань? Відповіді вона не знаходила.

Серед темряви безсонних ночей Даґні міркувала про те, що вони з Ріарденом помінялися місцями: тепер він перебував в Атлантиді, а вона не могла проникнути крізь екран зі світла; можливо, тепер він кликав її — так, як вона колись гукала до його літака, але крізь екран жоден сигнал не міг пробитися.

І все ж на одну коротку мить екран розступився: лише для того, щоб пропустити до Даґні лист — через тиждень після Генкового зникнення. На конверті не було зворотної адреси, тільки поштова марка з якогось села в Колорадо. Лист був із двох речень: «Я з ним познайомився. Я тебе не обвинувачую. Г.Р.»

Вона досить довго сиділа нерухомо, дивлячись на лист, ніби не здатна була ні відчувати нічого, ні зрушити з місця. Здавалося, вона справді заніміла всередині, а потім помітила, як тремтять її плечі, й зрозуміла, що нестерпна напруга всередині походить від екзальтованого бажання віддати шану, від вдячності та відчаю, — ушанувати ту перемогу, яку ознаменувала зустріч цих двох чоловіків, остаточну перемогу їх обох; вдячність за те, що мешканці Атлантиди досі вважали її однією з них і навіть зробили виняток, дозволивши їй отримати цього листа; і відчаю від усвідомлення того, що її збентеження йшло від намагання не чути запитань, які вона зараз чула. Чи Ґолт покинув її? Вирушив у долину, щоб познайомитися зі своїм найбільшим здобутком? Чи він повернеться? Він відмовився від неї? Нестерпно було не те, що ці запитання не мали відповіді, а те, що відповідь була така проста і така близька, — але вона не мала права зробити крок і сягнути до неї.

Вона не намагалася з ним зустрітися. Щоранку, впродовж усього місяця, приходячи до офісу, вона бачила не своє робоче приміщення, а тунелі внизу, під кількома поверхами будівлі. І працюючи, почувалася так, ніби це якась маргінальна частина мозку підсумовує цифри, читає звіти, квапливо щось вирішує, тимчасом як її живий розум був бездіяльний і нерухомий, завмерлий і споглядальний; Даґні забороняла йому просуватися далі за речення: «Він там, унизу». Єдине розслідування, що вона собі дозволила, — це переглянути список з виплати зарплат робітникам Термінала. Вона побачила ім’я «Ґолт, Джон». Він відкрито фігурував у цьому списку протягом дванадцяти років. Даґні побачила поряд з іменем адресу і місяць намагалась її забути.

Прожити цей місяць було складно — і все ж тепер, дивлячись на листа, вона думала про те, що Ґолтові набагато складніше все це витримувати. Навіть боротьба з усвідомленням його близькості становила зв’язок з ним, ціну, яку слід було сплачувати, перемогу, здобуту на його честь. Тепер уже взагалі нічого не залишилося, крім запитання, яке вона не могла поставити. Його присутність у тунелях було її двигуном упродовж цих днів — так само, як його присутність у місті була двигуном протягом усіх місяців того літа; так само, як його присутність у світі була двигуном протягом усіх тих років, коли вона навіть не знала його імені. Тепер Даґні здавалося, що її двигун зупинився.

Вона жила далі, тримаючи у кишені блискучий шматок чистого золота — п’ятидоларову монету, немов останню краплю пального. Жила, захищена від навколишнього світу своєю останньою зброєю: байдужістю.

У газетах нічого не писали про вибухи насильства на території всієї країни, але Даґні дізнавалася про них завдяки повідомленням провідників: про вагони, пробиті кулями, розібрані колії, напади на потяги, облоги станцій у Небрасці, Ореґоні, в Техасі, Монтані. Ті вибухи були марні, приречені на поразку, спричинені відчаєм, позначені руйнацією. Одні з них були локальні, інші поширювалися на більші території. Деякі регіони підіймались у сліпій жазі повстання. Часом люди арештовували місцевих чиновників, виганяли геть агентів з Вашингтона, вбивали податківців, а потім,