Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина третя. А є А"

проголосивши відокремлення від країни, вдавалися до надмірного і лихого кроку, що їх і знищував (з таким же успіхом проти вбивства можна боротися самогубством): захоплювали все майно навколо, декларували залежність всіх від усіх у спільності й гинули протягом тижня, споживши свої мізерні здобутки, смертельно зненавидівши одне одного, охоплені хаосом, незахищені жодним законом, крім пістолетів, гинули під летаргійними ударами втомлених солдатів, висланих з Вашингтона, щоб навести лад серед цих руїн.

Газети про це не писали. Передовиці товкмачили про самозаперечення як шлях до майбутнього прогресу, самопожертву — як моральний імператив, про жадобу — як ворога, любов — як розв’язання. Їхні заяложені фрази були такі солодкі, як запах ефіру в лікарні.

Країною ширилися чутки, промовлені пошепки з інтонацією цинічного переляку, але люди читали газети і поводилися так, ніби вірили написаному, змагалися між собою, хто краще вдаватиме з себе сліпого і німого. Кожен прикидався, ніби не знає того, що насправді знає, кожен намагався повірити, що неназване — отже, несправжнє. Здавалось, відкрилося гирло вулкана, але люди біля підніжжя гори ігнорували раптові розколи, чорний дим, гарячі цівки рідини і продовжували вважати, що єдина небезпека, яка їм загрожує, — повірити у реальність цих ознак.

— 22 листопада слухайте заяву містера Томсона щодо світової кризи!

Це було перше свідчення незасвідченого. Оголошення почали з’являтися тижнем раніше і лунали всією країною.

— Містер Томсон зробить перед народом заяву щодо світової кризи! Слухайте містера Томсона на всіх радіостанціях і телевізійних каналах о восьмій вечора 22 листопада!

Спочатку перші сторінки газет і крики радіоголосів пояснювали цей анонс: «Щоб протидіяти страхам і чуткам, які поширюють вороги народу, 22 листопада містер Томсон звернеться до громадян із заявою щодо становища у світі в цю урочисту мить глобальної кризи. Містер Томсон покладе край зловісним силам, мета яких — підтримувати жах і відчай серед народу. Він принесе світло у темряву, що запанувала у світі, й покаже нам шлях виходу з трагічних обставин — суворий шлях, як і передбачають складні особливості нашого часу, але водночас славетний шлях, покликаний відродити світлу добу.

Звернення містера Томсона транслюватиме кожна радіостанція у всіх країнах світу — всюди, куди сягають радіохвилі».

Щодня голосів до цього хору додавалося і він лунав дедалі гучніше.

«22 листопада слухайте містера Томсона!» — закликали заголовки щоденних газет.

«Не забудьте про виступ містера Томсона 22 листопада!» — наприкінці кожної програми волали радіостанції.

«Містер Томсон розповість вам правду!» — повідомляли плакати у метро та автобусах, постери на стінах будівель, білборди на спорожнілих трасах.

«Не впадай у розпач! Слухай містера Томсона!» — майоріли прапорці на урядових машинах.

«Не здавайся! Слухай містера Томсона!» — кричали банери в офісах і крамницях.

«Не зневірюйся! Слухай містера Томсона!» — заповідали проповідники у церквах.

«Містер Томсон відповість на твої запитання!» — виводили в небі військові літаки. Літери розчинялись у просторі, й тільки два останні слова залишались упродовж кількох секунд.

Напередодні промови на площах Нью-Йорка встановили громадські гучномовці. Щогодини вони деренчливо оживали — водночас з ударами віддалених годинників — і з них на втомлене гудіння дорожнього руху, на голови занедбаної юрби лився дзвінкий, механічний крик, забарвлений тривогою:

— 22 листопада слухайте заяву містера Томсона про світову кризу!

Крик котився крізь морозяне повітря, зникаючи серед прикритих туманом дахів, десь зовсім близько від порожньої сторінки календаря, на якому не значилося жодної дати.

Удень 22 листопада Джеймс Таґґарт повідомив Даґні, що містер Томсон хоче зустрітись із нею перед ефіром.

— У Вашингтоні? — з недовірою запитала Даґні, поглянувши на годинника.

— Відразу видно, що ти не читаєш газет і не стежиш за важливими новинами. Невже ти не знаєш, що містер Томсон робитиме заяву з Нью-Йорка? Він прибув сюди, щоб порадитись із промисловими лідерами, а також з робітниками, представниками професій, з найкращими людьми країни. Він попросив, щоб я привів тебе на цю нараду.

— Де вона відбудеться?

— На студії радіомовлення.

— Вони ж не сподіваються, що я буду захищати їхню політику під час ефіру?

— Не хвилюйся, вони тебе до мікрофона й близько не підпустять! Просто хочуть почути твою думку. І ти не можеш їм відмовити у такий кризовий момент. Ти не можеш відмовитися від особистого запрошення містера Томсона! — він говорив страшенно нетерпляче, уникаючи її погляду.

— Коли відбудеться нарада?

— О сьомій тридцять.

— Не надто багато часу він виділив для наради з приводу державної кризи.

— Містер Томсон страшенно зайнята людина. А тепер я попрошу тебе: не сперечайся, не дошкуляй. Не розумію, навіщо тобі…

— Добре, — байдужо погодилася вона. — Я прийду.

І додала, подумавши, що на зустріч бандитів не бажано з’являтися без свідка:

— Але я візьму з собою Едді Віллерса.

Він насупився, якусь мить поміркував над її словами — радше роздратований, ніж стривожений.

— Ну, добре, як хочеш, — відрізав, знизуючи плечима.

До студії радіомовлення Даґні йшла, маючи з одного боку поліцейського в особі Джеймса Таґґарта, а з іншого — Едді Віллерса, який виконував роль її охоронця.

Таґґартове обличчя було сповнене обурення й напруги, обличчя Едді виражало покірність, але водночас — подив і зацікавлення. У тьмяному просторі вони побачили приміщення, обгороджене картонними стінами — вочевидь, дизайнери прагнули створити поєднання величного залу для прийнять та скромного кабінету. Посеред приміщення півколом стояли порожні крісла, ніби підготовлені для фотографії до родинного альбому. Мов приманки на кінчиках довгих вудок, поміж крісел погойдувалися мікрофони.

Згромаджені нервовими групками, найвидатніші лідери країни були схожі на залишки товару під час розпродажу в збанкрутілій крамниці: Даґні побачила Веслі Моуча, Юджина Лоусона, Чіка Моррісона, Тінкі Голловея, доктора Флойда Ферріса, доктора Саймона Прітчетта, Емму Чалмерс, Фреда Кіннана і жменьку пошарпаних бізнесменів, серед яких частково налякану, частково вдоволену постать містера Моуена з «Об’єднаної компанії з виготовлення перемикачів і сигнальних вогнів» (дивовижно, але він мав тут представляти промислових магнатів).

Побачивши доктора Роберта Стадлера, Даґні пережила шок. Вона й уявити не могла, що обличчя здатне так постаріти лише за рік: зникла його непідвладна часу енергія, хлопчакувате завзяття, від давнього обличчя не залишилося нічого, крім зморщок презирливої гіркоти. Він стояв самотній, окремо від решти. Увійшовши, Даґні встигла перехопити його погляд. Він скидався на чоловіка, який завітав до борделю, поступившись власним слабкостям, — і раптом його упіймала на гарячому дружина: його погляд був сповнений почуття провини, яка негайно перетворювалася на ненависть. І ось Роберт Стадлер, науковець, відвернувся, вдаючи, що не бачить її, — ніби це могло щось